Братья Капрановы - Справа Сивого

— Спілка визволення України? Так я на демонстрацію ходив, щоб їх розстріляли. Там іще...

— Я знаю, що там іще, — м’яко поставив його на місце начальник. — Петра Єфремова [4] Петро Єфремов — літературознавець, перекладач. Зник у таборах у 1937 році. знаєш?

Щоб не сказати зайвого, Клим просто покрутив головою.

— Ваш, катеринославський. Брат їхнього главаря Єфремова, тільки той Сергій, а цей Петро. Обоє рябоє націоналісти і вражини, Сергій у Києві, а Петро тут усе організовував. Там іще третій брат був, але втік, гадюка.

Хлопець не зводив очей з начальства і читав по губах, передбачаючи кожне наступне слово, поки воно встигало долетіти до нього через стіл. Начальник відділу закурив чергову цигарку просто від недопалка, який кинув до попільнички, так і не загасивши. На кілька секунд обличчя його зникло за клубами диму і було чутно тільки голос.

— Одним словом, із тутешніх Катерино... тьху ти, дніпропетровських по справі проходили: Петро Єфремов, Микола Білий, Іван Сокіл та Любов Біднова, усі вчителі. Чому вони дітей навчали, сам можеш уявити. Ну і ще поети-письменники Василь Чапленко, Віктор Петров, він же Домонтович, та Аркадій Казка. Чув?

Клим знову помотав головою і закашлявся.

— Ет, студент, а поетів не знаєш!

— Знаю, товаришу Краукліс!

Крізь тютюнову імлу начальник відділу ДПУ зіщулився з підозрою:

— Яких?

— Тичину, — доповів Клим.

— А! Ну, цей — не катеринославський, — він спробував розігнати дим долонею, але це мало допомогло. — Значить, для чого я тобі все це розповідаю. Твоє перше завдання — встановити спостереження за... — тут начальник видобув зі стосу аркушик і прочитав, щоб не помилитися: — Яворницький Дмитро Іванович, академік ВУАН, професор історії, директор Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею.

Закінчивши читати, він звів свої проникливі очі. Клим одразу кивнув.

— Чого киваєш? Знаєш його?

Клим помотав головою:

— Ні. Музей знаю.

— Ну, музей усі знають. А твоя задача — знати все про цього Яворницького та інших соціально небезпечних елементів, які навколо крутяться. Любов Біднова, наприклад. Гуманний радянський суд у справі СВУ дав їй умовний термін. Питання: чи спілкується вона з Яворницьким? Ну і так далі. Зрозумів?

Клим знову кивнув. Краукліс гмикнув і підняв трубку ебонітового телефонного апарату, що виблискувала у світлі лампи. У трубці щось забулькало.

— Вайсмана до мене!

Клим обережно прокашлявся:

— Товаришу Краукліс... пробачте, а може, його просто арештувати?

Начальник відділу ДПУ розвів руками.

— Шпакуватий, от ти наче студент, а голова не варить. Якби треба було його арештувати, я б хіба тебе кликав? Он з тобою двоє прийшло хлопців з Брянки, сталевари. Я б їм доручив, за дві хвилини скрутили б! Арештовувати в нас є кому. А тут делікатно треба, таксзать, тому я тебе і вибрав, грамотного.

Клим винувато опустив очі:

— Зрозумів.

— Ну і молодця, що зрозумів. Поки у нас тут буде, таксзать, реорганізація, докладатимеш особисто мені. Знаєш, який маневр у кавалерії є найскладнішим? — раптом запитав він і, не чекаючи на відповідь, пояснив: — Перелаштування на ходу. Нам дали цілу область і з окружного відділу треба зробити обласний. Це зовсім не жарти. Але від розслідування справ нас ніхто не звільняє.

У двері постукали. Товариш Краукліс махнув рукою, неначе його можна було побачити з-поза стіни.

— Вайсман, заходь!

На порозі з’явився чорнявий кучерявий співпрацівник — той самий, що сидів на нараді перед Климом.

— Значить так, бери товариша Шпакуватого, посади поки у себе і введи в курс бюрократії, бо хлопець хоч і грамотний, студент, але наших порядків не знає.

Клим підвівся, відтрактувавши ці слова як сигнал про те, що зустріч закінчено, і не помилився.

— Товариш Шпакуватий веде окрему справу, твоє завдання — допомагати, якщо попросить. Ну і покажи, як що робиться, таксзать, на практиці.

— Слухаюсь, — виструнчився гість, а господар знову махнув рукою.

— Ну, все. Працюйте.

Кожна епоха має свій символ влади. Якщо початок XX століття бачиться у вигляді смокінгу та пенсне, двадцяті роки — в образі папахи та маузера, то у тридцяті їм на зміну прийшов портфель. Портфель — от що виказувало людину сильну та по-справжньому важливу. Чорна чи світла шкіра, ну у крайньому разі цупка парусина, лискучий замочок і помітне черевце, що містило ДОКУМЕНТИ — явище майже сакральне для українського люду. ДОКУМЕНТИ були влучними, як маузер, таємними, як відьомське прокляття, і так само неуникненними. А беріг їхню сакральність портфель. Портфелі несли в руках пішоходи, трепетно притискали до грудей сідоки бричок, і на задніх сидіннях рідкісних ще машин поруч із суворолицими пасажирами обов’язково лежав портфель. Якщо людей у військовій формі супроводжували поглядами остраху, то власників портфеля — незалежно від того, чи він дибав у справах пішки, чи пролітав машиною, розлякуючи людей та коней звуком сигналу, — зустрічали заздрісно і з захватом. Ти міг бути у кашкеті чи капелюсі, у сорочці чи піджаку, галіфе чи штанях, але якщо в руці мав портфель — люди бачили передусім його. Саме так нова радянська еліта заявляла про своє народження та необмежену владу над людьми.