Брати Капранови - Зоряний вуйко

Кулі розходилися віялом понад землею і креслили сіру завісу виходу ретельним пунктиром.

— Взень-взень, — невдахи чіплялися за камені печери, а інші, щасливіші, вилітали назовні, ген за обрій чи прямо до неба, в масну пику Місяця — хай нарікає на себе, коли вже зустрівся на дорозі.

Парубок біля кулемета червонів обличчям від вогняних спалахів і зосередженості, а кулі летіли з печери, розчищаючи шлях:

— Взз! Взз! Геть усі! Чумаки йдуть!

Чумаки сиділи поруч з кулеметом, і гільзи збивали фонтанчики пилу біля ніг отамана. А печера здригалася від доторку необережних куль і озивалась довгою луною:

— Га-а! Га-а! Йдуть! Йду-у-у-у-уть!

Отаман розважливо підвівся і неспіхом підійшов до кулеметника.

— Ану посунься.

Парубок подивився на нього знизу і перевернувся набік. Чумак приліг поруч, поплював на долоні і взявся за теплі ручки кулемета.

— Так-так-так, — сказав кулемет.

— Давайте, хлопці. З Богом, — голос отамана, звичайно, не міг перекрити пострілів, але хлопці почули, завовтузились і почали підводитись.

— З Богом — з Богом — з Бо — з Богом, — зашелестіли їхні голоси. І пішли, тулячись попід стіни, як один мацаті, у сірих куфайках, невирізненні на тлі ночі і каміння.

А кулі дзижчали поруч, і парубок в глибині з повагою дивився услід чумакам. На межі печери перший зупинився, махнув рукою.

— Давай!

Отаман гойднув кулеметом ліворуч-вгору, і в щілину між чергами проскочив один. І ще раз ліворуч-вгору — другий, третій, а за останнім, для порядку пострілявши, отаман підвівся (і зразу тихо-тихо стало в печері), обтрусився, підхопив торбину, стусонув розчервонілі ребра кулемета:

— Бувай, хлопче. Забирай своє залізо, — і пішов, затуляючи собою вихід, а потім зменшуючись, доки не розчинився в сірих сутінках зовні.

Парубок біля кулемета супроводив його довгим поглядом, потім підвівся, по-дорослому плюнув і обережно, щоб не попектись, покотив, гримлячи по камінцях, свою зброю — вглиб, в печеру, додому.

— Сіль! Егей! Сі-і-іль! — Семен летів вперед, автомат бив його по боках, але хлопець цього не відчував. Сіль була всюди — і в повітрі, і в долонях, і в швидко набігаючій слині, а головне — на землі, аж до обрію білими купами лежала вона, справжнісінька, біла, солона до нетями. Сіль злітала бризками з-під чобіт, як звичайнісінький пісок, вона грала всіма барвами в місячному світлі, вона була в кожному подиху, і навіть під плямами рідкої, брудної травички теж була сіль. Сіль!

— Еге-ге-гей! — Семен впав обличчям просто в солоний пагорб, схопив його руками, ротом, відчув болісну гіркоту на губах, і груди його припали до пекучих, щільно одна до одної зліплених крупинок. «Ге-е-е-ей! Чуєте, ви всі? В мене сі-і-іль!» Він всім мав сказати: і небу, і зорям, і пташині, що кружляла біля Місяця — ось вона, сіль. Він до неї прийшов, і вона тепер його.

Семен знесилено перевернувся горілиць і заплющив очі. Інші чумаки теж не могли втриматися, й кожен відповідно до своєї вдачі виявляв цю радість: Іван, як і Семен, впав просто на землю і святкував удвох із собою велике свято, Гриць пересипав сіль з долоні на долоню і все не міг надивитись на це біле чудо, а дядько Кіндрат сидів з відсутнім обличчям і ніжно рукою гладив і пестив біле безмежжя, як пестять дитину чи тварину.

Отаман дивився на них з посмішкою, як на забавки хлоп’ят — адже ж ними вони й були зараз, ці кремезні хлопці і поважні дядьки. Всі вони, крім Семена, вже ходили в дорогу, але все ж таки кожного разу не могли опанувати себе тут, на солі.

А навкруги ніч, і не скоро ще вбивче Сонце вишкірить свої промені, тому можна перепочити.

Першим отямився Гриць, подивився на отамана, посміхнувся трохи ніяково і підвівся з колін. Останнім — Семен. Йому навіть довелося нагадувати про наявність цього світу кілька разів, доки він зметикував, що до чого, сів і, кліпаючи трохи божевільними очима, взявся завантажувати свої бесаги.