Брати Капранови - Зоряний вуйко

Семен розпитувати якось не наважився — всі мовчать, може, так і треба. Дядько Левко залишився попереду разом з Грицем, тепер ззаду підпирав один дядько Кіндрат. Він щось собі мугикав під носа — чи то пісню співав, чи то молився.

— Диви, свиня ходила! — Іван вказав на землю трохи праворуч. Там, в пилюці, чітко вирізнявся відбиток ратиці — роздвоєний зі шкребками пазурів — як це вони їх не стирають? — і завбільшки з долоню.

— Ого!

— Та це ще маленька, а от яку я був підстрелив, пам’ятаєте, дядьку Кіндрате?

Дядько ззаду обізвався рипуче-скептично:

— Ти його слухай більше. Там порося було, і те мало ногу йому не від’їло, доки забив.

— Та то ви переплутали, — Іван підморгнув Семенові через плече. — Сміються дядько. А я тобі кажу, свиня була з Гриця на зріст, не брешу, м’яса стільки! Жалко, що їсти не можна.

Семен згадував, як його в дитинстві лякали, щоб на верх не ходив — свині з’їдять. Вкрадуть та з’їдять. І як він одного разу на верху здибав таки підсвинка, добре хоч не свиню, як злякався, видряпався на гілку, а той пройшов мимо, не помітив, слава Богу. Семен нікому про це не казав, але й досі пам’ятав хижі свинячі очі й пазурі, що шкребли землю на кожному кроці, здавалося, аж іскри викресували. Тому зараз він тільки кивнув головою і про всяк випадок перевірив автомата на боці.

— Ви, свинодави, відстаєте. Ворушіться, давайте, — голос дядька Кіндрата підштовхнув у спину. Іван з Семеном прискорили ходу, і торби їхні застрибали на спинах. Ет, чорт, забалакались.

А потім настала черга Івану йти попереду, і Гриць став у середині. З Грицем розмовляти — марна справа. Семен тупав, впершись поглядом у широченну спину в сірій куфайці. Оце так спина! Правду говорили дядько Кіндрат — Грицю голови не потрібно, у нього плечі є. Точно.

Плечі гойдались попереду, цілком затуляючи обрій, і тому Семен навіть не помітив, як потрапили на берег якогось лиману чи ставку. Він тільки побачив під ногами вологе, озирнувся — а навкруги вже, немов море, осока. Як їх сюди занесло — чи з дороги збочили, чи так треба, хіба розбереш? Дядько Левко йшов десь попереду, ніби нічого не сталося, дядько Кіндрат ззаду мугикав щось — біс їх знає. Кажуть, що деякі отамани навмисне плутають, щоб решту з дороги збити. Може, й правда.

Гриць сунув, як ваговоз, залишаючи після себе зім’яту осоку — по його слідах можна було йти не боячись. Спереду стукали по деревині — лякали гадюк. І Семен подумав, що насправді, тут, в осоці, їх, мабуть, до чорта — затишок, вода каламутна, і Сонце не дістане. А тоді почав уважніше дивитись під ноги, бо гадюк він боявся. Тим більше, що дядько Кіндрат казали: «Гадюки там, хлопче, здорові — жах, мабуть, із Гриця завтовшки».

Раптом Семен засміявся, бо зараз же згадав, що Іван свиню вбив теж розміром «із Гриця». І що це вони все на Гриця міряють?

— Ти чого? — на його сміх обернувся і сам вимірювальний засіб.

— Та нічого, — відповів Семен. — А ти не знаєш, де це ми йдемо?

— А… То дядько Левко знають, — Гриць трохи уповільнив ходу, тоді подумав і додав: — Мабуть, додому.

— Мабуть, — охоче згодився Семен.

Ну що ж, Гриць — він Гриць і є. Іде, наче не відчуває півста кілограмів за спиною. А в Семена, між іншим, плечі вже почали нагадувати про необхідність відпочинку, і він, то підсовуючи пальці під лямки, то витягуючи їх, вже з легкою заздрістю дивився на залізну спину попереду. Пре собі, і нічого йому не робиться.

Незабаром вийшли з осоки і зробили коротенький привал. Семен сів на землю прямо де стояв. Хай їм біс, тим бесагам.

— Хе-хе. Що, заморився? — поруч з’явився дядько Кіндрат. — А знаєш, як кум від куми борошно ніс?

Завівся таки, старий мимря. Семен намагався не звертати уваги на дядькові балачки і весь зосередився на відпочинку. «Тепер плечі важніють, важніють і тягнуться до землі». Як у школі колись вчили. Але плечі і без того важніли, а у вухах триндів скрипучий голос: «А тоді зупинився, і каже: що ж кума мені стільки борошна насипала. Від щирого серця… Хе-хе…»

— У дорогу! Рушаймо, хлопці, скоро світанок.

Тепер Семена поставлено до авангарду, дано до рук палицю — «якщо зайдемо в траву, лякатимеш гадюк». І гайда.

Ішли вздовж берега, по червоній глині. Зліва, за пагорбом, відчувався подих води. Дядько Левко дав орієнтир — високу тополю на обрії, а сам повернувся в кінець. Семен уважно роздивлявся навкруги, намагаючись одночасно триматись орієнтира — це не так просто, як ви гадаєте, але він не схибить, він ще не в таких ситуаціях бував. Уже потроху світлішало, очі починали гірше бачити, і тонку рисочку тополі дуже просто було загубити… Але не Семену. Зір у нього, як у кішки.