Брати Капранови - Зоряний вуйко

Так і йшов хлопець попереду, про себе відмічаючи особливості краєвиду. Спереду, трохи ліворуч, височіла якась вежа. Він давно її запримітив і все гадав — що воно таке, але невеликий досвід не міг підказати відповіді. Товста, висока, пофарбована білим, вежа була майже по курсу, і Семен вирішив, що коли вони йтимуть поблизу, треба буде роздивитись.

Невдовзі вийшли на горбок, і попереду відкрилось стародавнє місто — руїни, розкреслені вулицями. І серед них єдина ціла споруда — біла вежа, та сама. Ззаду наздоганяв дядько Левко.

— Так, слухай, Семене, — він оцінююче дивився в очі. — Ти цеє… давай, вулицями йди… В руїни не заходь. Бо там таке може бути… Зрозумів?

Семен кивнув. Що він, маленький?

— Не заблукаєш?

— А чого тут блукати, — чомусь хрипко відказав Семен і прокашлявся. — Розберемось.

— Ну добре. Давай, пильнуй, а то тут і верхні можуть бути, — дядько Левко ще раз уважно глянув Семенові в очі, потім поплескав по плечу і відстав.

Верхні? Цікаво було б подивитись. Семен ще ніколи не бачив верхніх — з ближніх околиць селища їх давно вибили, а настільки далеко від дому він ще не заходив. Кажуть, що верхні людей їдять, а як дуже зголодніють — один одного починають їсти.

А втім, чумаки вже крокували містом, намагаючись триматись подалі від руїн. Довелося трохи змінити напрям — вулиці йшли під кутом. Семен краєм ока роздивлявся уламки стін, парканів, понівечені дахи. Тут колись жили люди. Ходили кімнатами, подвір’ям. І меблі у них стояли. І вікна у них були. Семен подумав, що, мабуть, вікна вдень доводилось закривати — бо Сонце ж. А вночі, мабуть, їх відчиняли і дихали свіжим повітрям. Дуже зручно. Жаль, що вдома, в печерах, вікон нема.

— Тах-та-да-да-дах! — черга прошила повітря, і тиша луснула, як горіх.

Семен розгублено озирнувся, нічого не побачив і тут таки полетів уперед від поштовху в спину. Просто як стовп, обличчям в пилюку. В останній момент він все-таки встиг виставити вперед руки, і тут його наздогнала власна сіль за спиною. Всіма своїми кілограмами вона вдарила по розслабленому вже хребту. Щось голосно хруснуло. Семен зойкнув від болю і повалився мішком.

— Ой!

А поруч стріляли, кулі вищали над вухом. «Треба допомагати хлопцям відбиватися», подумав Семен і став вибиратись з-під важких бесагів, перевернувся на бік, потягнувся за зброєю і тут побачив, що все закінчилося. Підводився з землі Іван, напевно, це він штовхнув, коли почалося. Трохи далі, розкинувши ноги, все ще лежав Гриць і дивився в провулок напроти. Ззаду, відсапуючись, підводились дядьки. Наче нікого не поранено.

Семен став навколішки, в хребті щось знову хруснуло, але ноги ворушилися як слід. Руки теж. Здається, живий.

Він трохи забарився, перевіряючи цілість своїх кінцівок, і тому опинився в ар’єргарді. А Іван вже занурився в провулок, звідки стріляли, і за ним поспішали дядьки з Грицем. Семен почимчикував за ними.

Тим часом Іван зупинився в глибині, біля каміння. Решта наздогнали його і, утворивши навкруги купку, зацікавлено щось роздивлялися. Семен підбіг і собі побачив те, що привернуло увагу чумаків.

Під уламками муру лежав верхній. Справжнісінький верхній. Він лежав на боці, відкинувши руку з потрощеним кулями автоматом, і рука ця була щільно вкрита дрібнесенькими пухирчиками, ледь прозорими, що виблискували в місячному світлі, наче луска. А взагалі верхній був майже як людина, якби не оця луска на шкірі. Тільки кремезний — мабуть, кремезніший за Гриця. Щось звіряче було в його приземкуватій коротконогій статурі. І навіть лежачи на землі, він викликав повагу й острах.

Іван нахилився над мерцем, та раптом скрикнув, схопився руками за голову і почав падати. Ніхто ще не встиг нічого зрозуміти, а Гриць вже стріляв кудись углиб подвір’я, лише кам’яні бризки летіли зі стін.

— Та-та-та-та-та!

Дядько Левко підхопив Івана, посадив його поруч з верхнім на землю, прихилив до муру. А Гриць так само раптово, як почав, скінчив стріляти і повільно пішов углиб, уважно вдивляючись та сторожко тримаючи автомата.

— Не спи, дозорний, — дядько Кіндрат боляче стусонув Семена під бік, — давай за Грицем.

Семен зніяковів, але з готовністю кивнув і побіг уперед, стягуючи з плеча зброю. І як він сам не здогадався?

Наздогнав Гриця вже біля понівеченої по стрілами стіни, і разом вони зазирнули через низьке підвіконня.

Там, вся засипана цегляним кришивом, лежала жінка. Семен одразу зрозумів, що це жінка, хоч жіночого в її фігурі не було нічого, якщо не зважати на пласкі, не досить розвинуті груди. Міцний торс, короткі ноги, якісь нелюдські, кремезні і одночасно гнучкі руки і луска на шкірі — дрібненькі такі пухирчики.