Оскар Уайльд - Зоряний хлопчик (Збірник)

Над містом, на стрункому п’єдесталі, височіла статуя Щасливого Принца. Вона була вкрита тонким шаром щирого золота, очима були два блискучі сапфіри, а на ефесі меча палав великий червоний рубін.

Усі милувалися статуєю Принца. «Він такий гарний, як флюгер, — зауважив один із Міських Радників, який прагнув репутації людини з художнім смаком. — От тільки далеко не такий корисний», — додав він швиденько, боячись, щоб люди не вирішили, ніби він непрактичний, бо насправді він був дуже практичним.

— Чому ти не такий, як Щасливий Принц? — питалася одна розважлива мамуся у свого синочка, який плакав, сам не знаючи чого. — Щасливий Принц ніколи не плаче і нічого не вимагає.

— Радий, що бодай хтось у цьому світі цілком щасливий, — пробурмотів розчарований чоловік, дивлячись на чудову статую.

— Він схожий на справжнього янгола, — казали діти з сирітського притулку, виходячи з церкви у своїх червоних пелеринках і чистих білих фартушках.

— Звідки ви знаєте? — спитав Учитель Математики. — Хіба ви бачили янгола?

— Бачили, бачили — уві сні, — відповіли діти, а Учитель Математики суворо набурмосився, бо не схвалював, коли діти мріяли або бачили сни.

Одного вечора у місто залетіло Ластів’я-Серпокрилець. Його друзі вже шість тижнів тому відлетіли у теплі краї, до Єгипту, а він залишився, бо був закоханий у найпрекраснішу Очеретинку. Він побачив її ще навесні, коли літав над річкою, ганяючись за великим жовтим метеликом. Він замилувався її тоненьким станом і заговорив до неї.

— Закохатись у тебе? — запитав Серпокрилець, який любив одразу переходити до суті справи, й Очеретинка злегка вклонилася йому. І він літав і літав навколо неї, торкався крилами води, й від цього розліталися срібні бризки. Так він залицявся до неї, і тягнулося це ціле літо.

— Яке сміховинне захоплення, — цвірінькали інші ластівки. — У неї зовсім немає грошей, а от родичів — ціла купа.

І дійсно, у річці було повно очерету. Потім, коли прийшла осінь, усі ластівки відлетіли.

Щойно вони відлетіли, Серпокрильцю стало дуже самотньо, і йому трохи набридла його кохана.

— Вона зовсім не вміє вести бесіду, — казав він, — і, боюся, вона кокетка, бо безупинно заграє з вітром.

І справді, коли віяв вітерець, Очеретинка дуже граційно йому вклонялася.

— Треба визнати, що вона домосідка, — вів далі Серпокрилець, — а я люблю подорожувати, отже моя дружина теж мусить любити подорожі.

— Ти полетиш звідси зі мною? — спитав він її врешті-решт, але Очеретинка похитала головою, бо була прив’язана до своєї домівки.

— Ти просто гралася зі мною! — вигукнув Серпокрилець. — Я відлітаю до Пірамід. Прощавай! — і полетів геть.

Летів він цілісінький день, а проти ночі опинився у тому-таки місті.

— Де ж мені переночувати? — спитав він. — Сподіваюся, місто попіклувалося про гідну зустріч.

І тут він побачив статую на високому п’єдесталі.

— Влаштуюся тут, — вирішив Серпокрилець, — гарне місце, і багато свіжого повітря… — і вмостився у ногах Щасливого Принца.

— Я маю золоту спальню, — тихо мовив він до себе, озираючись, і був умостився спати, та тільки-но він сховав голову під крило, як на нього впала велика крапля води. — Що за дивина? Адже в небі ані хмаринки, зорі великі і яскраві, і все-таки падає дощ. Клімат Північної Європи просто жахливий. Очеретинка любила дощ, але це дуже себелюбно з її боку.

І тут упала друга крапля.

— Яка користь від статуї, якщо вона не захищає від дощу? — спитав Серпокрилець. — Треба пошукати собі гарненький димар, — і він налаштувався відлетіти.

Та тільки-но він розправив крила, як упала третя крапля; він підвів очі й побачив… ох, що ж він побачив?

Очі Щасливого Принца були повними сліз, сльози котилися по золотих щоках. Обличчя в нього було таким гарним у місячному сяйві, що Серпокрильця охопила жалість.

— Хто ти? — запитав він.

— Я — Щасливий Принц.

— Чому ж тоді ти плачеш? — здивувався Серпокрилець. — Я через тебе увесь мокрий.