Братья Капрановы - Справа Сивого

— Тату, відрекомендуй мене своєму гостеві.

— Та ви ж знайомі! — підвів густі брови поет.

Яворницький усміхнувся:

— Сказати щиро, Ліза так розквітла за ці роки, що й мені видається майже незнайомою, порівняно з тим дівчиськом, яке я знав ще кілька років тому.

Дівчина задоволено повела головою і нетерпляче смикнула батька за рукав:

— Ну!

— Добре, — знизав плечима Щоголів і слухняно, але дещо розгублено промовив: — Це історик Дмитро Яворницький, якого я маю честь звати своїм другом.

Дівчина, ніби і справді вперше бачила, окинула поглядом струнку постать і відкрите обличчя Яворницького та рішуче простягнула руку, до якої той, приймаючи гру, одразу схилився, щоб поцілувати.

— Так це від ваших лекцій про Запоріжжя божеволіють усі харківські жінки? Я починаю їх розуміти.

Щоголів засміявся:

— Не тільки жінки, Лізонько, але й сиві чоловіки, як оце я. Дмитре Івановичу, ця молода зухвалиця і справді є моєю донькою Єлизаветою, яку ви прекрасно знаєте.

Ліза присіла у майже непомітному кніксені, але очі її уважно вивчали Яворницького.

Не припиняючи веселощів, Щоголів взяв її попід руку:

— Ти своїм поглядом пропалиш у Дмитрові Івановичі дірку. А він, між іншим, одружений, що жінка скаже? Займися краще іншими гостями, ну а ми ще раз подякуємо нашому високому київському гостю за чудову музику.

Поки друзі долали зовсім невеличку відстань вітальнею, дівчина не зводила погляду з молодого археолога, аж він відчув це й обернувся. Задоволена ефектом молода кокетка відвела очі, усміхнулася і сховалася за спинами гостей.

— Здоровенькі були, пане отамане! — Лисенко обійняв історика як старого знайомого. — Які це вітри занесли такого гостя із великих столиць до нашої скромної неньки-України?

— Які там столиці... — Яворницький скрушно махнув рукою. — Якби не листи з України, якби не друзі, я б там вовком завив.

Композитор недовірливо зіщулився:

— А я чув, що ви справжньою знаменитістю стали. Марко Лукич про ваші суботки просто легенди розповідає. Кажуть, навіть Рєпін вас малює.

— Та ну, малює! — Яворницький розвів руками. — Один раз, та й не лише мене, — він схилився до вуха композитора і стишив голос. — Іллі Юхимовичу знадобилася лисина графа Алєксєєва, гофмейстера. Ну той, звісно, не погодився — де це бачено, малювати лисину. Довелося мені відволікти увагу графа на старі монети, а Рєпін тим часом прилаштувався ззаду і зробив малюнок.

— Хитро! — зауважив Лисенко.

— Та ж хитро. Але Рєпін так добре намалював, що Алєксєєв свою лисину на картині одразу й впізнав, хоч, мабуть, не часто себе бачить ззаду.

Микола Віталійович гучно пирснув, а Щоголів усміхнувся і поклав руку на плече приятеля:

— Він, до речі, зараз у Харкові й обіцяв сьогодні завітати. Ти ж його з тих пір не бачив?

— Ні.

— Ну от і побачитесь, — поет по-батьківськи похлопав історика по спині.

— Він мене вб’є.

— Буде видно. Ну а поки не вбив... — Яків Щоголів розвернувся до публіки і підвищив голос: — Шановне товариство, дозвольте показати вам свій новий вірш!

Гості одразу зааплодували:

— Просимо! Просимо!

— Дякую, — він звів очі, немовби пригадуючи, і прокашлявся:

Голос його зробився тихим, замріяним, слова текли повільно, немовби щойно народжувалися у вустах:

Щоголів підняв руку, немовби зупиняючи неминучі у такій ситуації аплодисменти:

— Я хочу присвятити цього вірша своєму другові, закоханому в українські степи історику, справжньому козакові Дмитру Яворницькому.

Отут уже всі зааплодували. Плескала й Ліза, яка невідь звідки виникла просто поруч з об’єктом своєї цікавості. Дівчина високо підняла руки, декольте на її сукні відкрилося, вигідно підкреслюючи зваби юного тіла. Дмитро Іванович трохи зашарівся, чи то від уваги публіки, а чи то від обріїв, що відкривав викот дівочої сукні. Опанувавши себе, він вклонився на два боки й окремо господарю, дякуючи за поетичний подарунок.