Братья Капрановы - Справа Сивого

— Тато якщо вже говорить про когось, то тільки компліментами, — Ліза підняла обличчя до свого старого-нового знайомого.

— Він романтик не тільки в поезії, але й у душі, — усміхнувся той. — Але мені здалося, що дочка успадкувала значну долю батькового романтизму.

Тим часом попід стіночкою обережно, щоб не потурбувати гостей, просотався слуга і щось прошепотів на вухо господарю. Той кинув промовистий погляд у бік Яворницького і поспішив до дверей, у яких вже намалювалася кремезна фігура катеринославського предводителя дворянства. Він був при параді та орденах, як і годилося придворному сановнику. Довгі козацькі вуса додавали солідності цьому поважному чоловікові. Але уважний спостерігач міг би помітити над лисиною, яка донедавна прикрашала своїм блиском голову графа, невеличкий німб із ріденького сивого волосся.

— Пробачте, я вас залишу на хвилинку, — вибачився Яворницький перед Лізою. — Як кажуть кобзарі: що буде, то буде, а ти собі грай, — він зітхнув і з приреченим виглядом рушив до новоприбулого.

Тим часом той завершив привітання з господарем і, обвівши поглядом залу, тут-таки побачив сповнену каяття фізіономію історика. Господар тактовно відступив, а Яворницький схилився в поясі і негучно, щоб не привертати уваги публіки, промурмотів:

— Не бийте, пане отамане! Біс поплутав. Їй-право!

— А біса того не Іллею Юхимовичем звали? — зіщулився предводитель катеринославського дворянства.

— Якби не він, я б ніколи...

— Обоє рябоє, — махнув рукою Алєксєєв. — Дорослі вже, а поводитеся як балбєси-гімназисти. Ви хоч не кажіть нікому про цей конфуз.

— Що ви! — зробив страшні очі Яворницький. — Як ви могли подумати!

— Ну то й добре, — предводитель дворянства взяв повний голос: — Як ваше петербурзьке життя-буття?

— Ой, і не кажіть, Георгію Петровичу. Вчепилися у мене, дихати не дають. Думав в університеті прилаштуюся, але магістра захистити не дозволили. Через те, що я буцімто український самостійник.

Алєксєєв нахмурився:

— Самостійник, кажете?

— А зараз навіть у дівочому інституті працювати заборонили. Читаю публічні лекції, тим і рятуюсь. Від чого тікав з України, те й отримав у столиці.

— Недобре це, — промимрив придворний. — Напевне, і поліція вами вже займається?

— Не знаю.

В іншому кінці зали за співрозмовниками у пів-ока спостерігала Ліза Щоголева, стоячи у компанії завсідниць світських заходів, які жваво обговорювали видатну новину — золоту медаль, що її у Парижі отримав дивовижний Амурський міст через Дніпро на рівні з іншим дивом світу — ажурною Ейфелевою вежею. Проте увага жіночого товариства не може бути зосереджена цілком на одній темі.

— Мабуть, жінка у цього Яворницького справжня красуня, — безневинним голосом зауважила у простір Ліза.

— Варвара Петрівна? — уточнила сусідка.

Питання влучило у ціль.

— Та яка там красуня! Чисто гуска.

— Та й не показуються вони разом ніде.

— А як показуватися, коли разом не живуть? Він же у Петербурзі.

— Ну що ж ви хочете від шлюбу без взаємності?

— Як це, без взаємності? — здивувалася Ліза.

— Кажуть, він іншу кохав, та мати не благословила.

— А ще кажуть, що змусили його взяти цю Варвару Петрівну мало не силою.

— Слухайте ви їх. Тільки я одна знаю правду.

— Яку таку правду?

— А таку. Закохалася у нього молода вдовиця. Така, як і він, — археолог.

— А хіба бувають жінки-археологи?

— Він про неї навіть у журналі статтю написав. Красуня, яких світ не бачив.

— Не вигадуйте.

— Боже збав! Так, кажуть, Варвара Петрівна, як узнала про цю археологиню, то пішла до сільської відьми...

— Соромно вам таке казати.

— Соромно? А чого ж це його землею на розкопах завалило? Просто на очах у тої, другої. Бачите сиву чуприну? Це з того дня.

Тим часом Алєксєєв, який щиро перейнявся долею молодого, як він висловився, балбєса, вів далі:

— То що я вам скажу, Дмитре Івановичу! Їхати вам треба з Петербурга. І якнайдалі.

— Добре сказати їхати. А жити на що? Хто мене з таким поголосом на роботу візьме?

— Тільки не всюди на поголос зважають, — граф замислився на кілька секунд. — Я поклопочуся про місце для вас десь на околицях. Там, де кожна людина сьогодні на вагу золота. А за кілька років шум вляжеться, і повернетеся. Чуєте?

— Дякую, Георгію Петровичу, але...

— Слухайте мене! — рішуче перервав співрозмовника Алєксєєв. — Поїдете без розмов. От тільки подібні справи при дворі швидко не робляться. Це ще півроку як мінімум. Протримаєтеся?