Братья Капрановы - Справа Сивого

Яворницький довго проводив очами куряву, що здіймалася слідом за колесами, врешті махнув рукою і стиха проспівав собі під носа:

Осінній вітер зазирав у всі шпарини, тому перехожі щільніше застібали плащі. Вечір наставав усе раніше, і над ґанками будинків де-не-де запалювалися лампи. Тільки вони та гавкіт собак дозволяли зорієнтуватися на темній вулиці.

Саме у таку пору Дмитро Яворницький крокував до будинку свого друга, принаймні він сподівався, що друга, поета Якова Щоголева, до будинку, де заховали тепер його кохання. Навіщо він ішов туди? На що розраховував? Але серце закоханого не знає логіки і не відає слова «розрахунок».

Шнурок дзвінка на дверях Щоголева смикнувся, всередині почувся брязкіт. Згодом зашаруділи підошви.

— Хто там? — пролунав старечий голос, і у шпарині повернувся ключ.

На порозі стояв старий слуга Щоголевих, який знав у обличчя всіх друзів, товаришів та навіть усіх членів їхніх родин. Але очі старого не зблиснули, побачивши, безперечно, знайоме обличчя.

— Перекажіть Якову Івановичу, що до нього прийшов Дмитро Яворницький.

— Яворницький? — перепитав слуга, немовби недочувши, потім зітхнув і сказав: — Дмитре Івановичу, із сумом мушу повідомити, що вам відмовлено від дому. Яків Іванович не хоче вас у себе бачити.

— Як це? — здивуванню Яворницького не було меж.

— На жаль, більше нічого не можу сказати.

Слуга не сховався у дверях хіба що з особистої поваги до гостя. Так вони й стояли один навпроти одного, поки нарешті Яворницький не усвідомив всю безглуздість ситуації. Він кивнув і зробив крок назад. Слуга відповів кивком і повільно зачинив стулку. Історик залишився на вулиці. Ще деякий час він стояв на ґанку, намагаючись усвідомити, що відбулося. Ніколи і ніхто ще не відмовляв йому від дому, а тим більше — людина, що називала другом.

А проте у такому стоянні не було жодного сенсу. Врешті Дмитро Іванович обернувся і пішов вулицею геть.

— Пане Яворницький! Зачекайте!

Його наздоганяла жінка у білому фартушку, плечі були загорнуті у хустку — вочевидь, вона не мала часу зодягти хоч би плащ.

Дмитро Іванович зупинився. Жінка тримала в руках конверт.

— Пані Ліза знала, що ви прийдете і веліла передати вам, — вона простягнула листа і зазирнула чоловікові в обличчя.

Той узяв конверт, неначе сновида.

— Чуєте, це вам лист від пані Єлизавети.

Яворницький кивнув. Втративши надію на те, що прочитає щось у його очах, жінка махнула рукою:

— Ну то я побіжу, щоб наш пан не помітив. Бо буде лаятись.

Яворницький ще раз кивнув, і поки жінка бігла назад до чорного ходу, з якого була вислизнула, він так і стояв із конвертом у руці. Лише потім підніс його до очей і відкрив. Аркуш було списано знайомим почерком, але для того, щоб прочитати, Яворницькому довелося повернутися до ліхтаря на ґанку.

«Любий Дмитрику! — писала Ліза. — Батько довідався про все, і про нашу останню зустріч теж. Він не тямить себе від гніву. Слухати мене не хоче. Він тричі прокляв тебе і звелів забути твоє ім’я! Але я все одно любитиму тебе, хоч би навіть накликаю на себе Божий гнів. Прощавай навіки. Твоя Л.»

Яворницький стояв на осінньому вітру і знову перечитував ці слова: «тричі прокляв... прощавай навіки».

Думка про агента, яку закинув у Климову голову Сєдов, ніяк не хотіла відпускати. І справді — хто може ним стати? Мануйлович? То він по-п’яні все переплутає, а може, і зайвого скаже, сполохає підозрюваного. Намагатися завербувати когось із музею? Без досвіду можна все завалити. З іншого боку, Маруся, яка працює поруч з Яворницьким, і без вербування розповідає про все, що бачить та чує. Чим не агент?.. От тільки якщо їй сказати, що вона — агент, що він використовує їхнє кохання для службових цілей... Страшно навіть подумати, що буде. Ні, Маруся ніяк не годиться на роль агента. Але хто тоді?

Думки не давали спокою. Клим навіть пішов у коридор, щоб спробувати ногами «виходити» ідею, як це роблять герої книжок, але не допомогло. А з іншого боку — якщо він отримує від Марусі інформацію, як довести начальству, що вона правдива? Інша справа, коли агент сам пише про те, що бачив чи чув.

Врешті-решт ноги самі понесли хлопця до кабінету, всадили за стіл, руки взяли чвертку плакату із закликом до будівельної кооперації і написали на звороті: «Розписка. Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління...». Очі прочитали написане і відсахнулися. Так не можна! Чому? Вона ж і справді добровільно все розповідає. Але... але ж це... Що це? Це... Одразу помітно, це його почерк!