Братья Капрановы - Справа Сивого

— І? — запитав він.

— І сказав, що їм бракує одного чоловіка для міньяну. Щоб я допоміг, розумієш?

— Ні, — чесно зізнався Клим.

— Агой ахозар [86] Невірна свиня. ! — зітхнув Вайсман. — Міньян — це десять дорослих чоловіків. А у них є лише дев’ять.

— Ну то й що?

— А те, що без міньяна не можна служити, не можна поставити хупу.

— Що поставити? — перепитав Клим.

— Хупу! Шлімазл [87] Дурень. ! Хупу!

— А що таке «хупу»?

— Не хупу, а хупа — це такий балдахін над молодими, коли вони одружуються. До нього прийшли молоді справляти весілля, а міньяна нема, от він по-сусідськи і став мене просити. Розумієш? Мене!

До Клима почала доходити суть проблеми. Священик, тобто рабин, прийшов до працівника ДПУ і попросив того взяти участь у підпільному релігійному обряді вінчання, чи як він там його назвав, хупа чи що.

— Ну а ти? — поцікавився Клим.

Вайсман розвів руками:

— А що я міг зробити? Він мене на ім’я назвав. Він щось знає.

— І ти пішов?

— Пішов, — зітхнув Вайсман.

— А хто одружувався? — уточнив Клим.

— Іх вейс? Я знаю? — Вайсман знову налив собі півсклянки. Він уже ледь стояв на ногах.

Клим потер чоло рукою. Від почутого туман перед очима розвіявся і реальність набрала своїх звичайних загрозливих кольорів. «Тільки навіщо він мені про це розповідає?» — промайнуло у голові.

Чергова порція горілки подіяла на Вайсмана своєрідно: він засовався по поверхні столу, на якому сидів, потім несподівано завалився на бік і підтягнув ноги під себе, причому пляшка із залишками горілки та склянка опинилися на підлозі. Він згорнувся калачиком, підклавши руки під голову, а ноги у чоботях підтягнувши попід груди. У такій позі співпрацівник ДПУ втратив усю свою величність і почав нагадувати малюка, який щойно відірвався від мамчиної цицьки. З його губи навіть потекла цівка слини.

— Фір цу дер хупе ді тохтер дайне, Мазл тов дір тотхер [88] Веди під хупу свою дочку. Щастя тобі, донечко — слова єврейської весільної пісні. ! — пробурмотів він перед тим, як захропіти.

Клим подивився на нього і раптом зрозумів, що має діяти просто зараз, інакше й сам перетвориться на отаке от немовля. Він підвівся з-за столу та на нетвердих ногах вийшов з кабінету.

Нічний Дніпропетровськ зовсім не сприяв прогулянкам і, якби Клим був тверезішим, він навряд чи наважився б ходити вулицями один. Але, як казали у рідній Юзівці, Бог любить дурних та хмільних, тому хлопець без пригод дістався своєї мети — будинку Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею.

Вікна будівлі не світилися, лише над будкою вартового горів ліхтар.

— Доброї ночі! — сказав Клим, відчуваючи, що щелепа задерев’яніла і погано слухається.

— Іди мимо! — незлостиво відповів боєць.

— Як це, мимо? — не зрозумів Клим. — Мені треба в музей.

— Проспися спочатку, — порадив вартовий. — І приходь зранку.

— А мені треба зараз, — Клим не хотів відступати.

Боєць видобув з кобури пістолет.

— Іди, поки я не розсердився, — він був у доброму гуморі, тому навіть не зняв зброю із запобіжника.

— Ага, — Клим зміряв його поглядом, тоді дістав з кишені службове посвідчення.

Прочитавши вміст документа, вартовий заховав пістолет назад до кобури і знехочу козирнув.

— Візьми ключі і відчини мені музей, — наказав Клим. — Тільки тихо.

— Чому тихо? — запитав міліціонер і поліз по ключі.

— Щоб не розбудити.

— Кого? Їх? — міліціонер показав пальцем на скіфських баб, що бовваніли у темряві, неначе поняті на обшуку.

Клим зрозумів, що бовкнув дурість, але в останню мить зметикував:

— Нікого не розбудити. Справа таємна.

Дорогою до ґанку міліціонер бурчав і не припинив бурчати, навіть відмикаючи двері. Клим не з першого разу поцілив у вузьку пройму і махнув рукою:

— Іди!

Боєць несхвально похитав головою, але сперечатися з начальством не випадало, тому він просто почимчикував до свого поста, виливаючи собі під носа все, що думав про нічного візитера.

А Клим тим часом вже був у вестибюлі. Там було темно, хоч око стрель, хлопець довго шукав на стінах вмикач, поки нарешті приміщення залило електричне світло. Очі почало різати, довелося деякий час протирати їх, поки стало зрозумілим, де розташовано кабінет директора. Клим запам’ятав напрямок руху, тоді вимкнув світло — щоб не стривожити можливих нічних перехожих — і пішов уперед, виставивши руки. П’яна голова не сприяє орієнтуванню у просторі, тому дорогою він боляче вдарився лобом об якийсь косяк, але врешті дістався-таки потрібних дверей.