Братья Капрановы - Справа Сивого

Яворницький помітив запитальні погляди своєї працівниці і правильно зрозумів їх.

— Шановні, дозвольте вам відрекомендувати мою помічницю Марусю Глинську,— оголосив він під плюскіт весел.

— Глинську? — здивувався старший чоловік з борідкою та в окулярах. — Із тих самих?

— А хіба бувають інші? — засміявся Дмитро Іванович. — Наша Маруся — зі справжніх Мамаїв.

Погляди всіх зупинилися на дівчині, і навіть старий лоцман глянув на неї з-під сивих брів. Від цього стало трохи ніяково.

— Ти, Марусю, з пані... тобто товаришкою Любою вже знайома. А це, — він вказав на старшого в окулярах, — наш безпосередній начальник Антін Степанович Синявський [62] Антін Синявський — український вчений — економіст і географ, перший, хто розглядав українську економіку у геополітичному контексті. Уникнув арешту завдяки частим змінам місця проживання. .

— Ну, вже й начальник! — засміявся у відповідь той.

Яворницький розвів руками:

— Ти, Антоне Семеновичу, як був у мене начальником у Комерційному училищі, так і зараз лишився.

— То ви давні колеги? — здивувався молодий, мабуть, ледь за тридцять чоловік із гострим чорнявим обличчям.

Синявський гмикнув:

— Дмитро Іванович викладав у Комерційному училищі, де я мав честь бути директором.

— Та не просто директором, а ще й яким директором! — підхопив Яворницький, і Синявський скромно опустив очі. — Уявляєте, у нас в залі на стіні були намальовані портрети Хмельницького, Дорошенка і, головне, Мазепи! Мазепи, колеги! Попри анафему від церкви.

— Комерційне училище — установа світська, а не церковна, — серйозно зауважив Синявський.

— Ой, я думаю, що якби ти навіть завідував семінарією, все одно щось такого утнув би, — знову засміявся Яворницький.

— Утнув? — Синявський оглядів компанію. — Хто б казав! Уже такого як ти, Дмитре Івановичу, утнути мені й на думку не спало б. Розкажи, як ти з наркома розписку брав!

Яворницький махнув рукою:

— Та ну!

— А от вам і ну. Коли до музею приїхав сам народний комісар освіти Скрипник [63] Микола Скрипник — народний комісар освіти УРСР, провідник українізації в освіті та інших сферах. Вкоротив собі віку у 1933 році. із делегацією, Дмитро Іванович примусив їх усіх купити квитки. Ви чули про таке? А коли нарком пообіцяв знайти гроші на нашу експедицію, примусив його дати розписку. Оце називається «утнув»!

— Бо він минулого разу пройшов до музею задурно, пообіцяв сто тисяч на нову будову, а грошей не дав. Я до нього у Харків їздив, кілька годин у приймальні маринувавсь. То що, мав йому після цього на слово вірити?

— Як можна не вірити народному комісару УСРР? — звелася на ноги обурена Маруся. Точніше спробувала звестися, бо хвиля тут-таки повернула її на місце.

Обережний Синявський швидко змінив тему:

— Давайте замість минулого краще віддамося майбутньому.

— Добре, — погодився Дмитро Іванович. — Наше майбутнє знаходиться у надійних руках найкращого у Лоцманській Кам’янці стернового шановного Охріма та його помічників Пилипа та Ореста. Люди досвідчені, всіх чортів на порогах знають, так, Охріме?

— Та вже знаємо, — пихнув люлькою той і скомандував помічникам: — Ходу піддайте!

— А поруч із вами, Марусю, знаходиться іще одне майбутнє, не дивіться на його сиву бороду, бо Микола Григорович Філянський [64] Микола Філянський — український поет, музейник, геолог. Розстріляний у 1938 році. придумав зробити цілий музей Дніпробуду.

— Ну а де ж було дітися, Дмитре Івановичу? — знизав плечима підстаркуватий із борідкою клинцем та старорежимними вусиками над нею чоловік, що сидів поруч з Марусею. — За півроку все це заллє водою, і якщо зараз не дослідити, більше такого шансу не буде.

Вузький човен гойднуло на хвильці, і від несподіванки Маруся схопилася за рукав сусіда.

— Пробачте, товаришу Філянський, — зніяковіла вона.

— За що? Навіть старому грибові приємно, коли його торкається молода квітка, — усміхнувся той.

Молодик із гострим обличчям був відрекомендований як Теодосій Кіранов [65] Теодосій Кіранов — перший археолог Нікополя. Засновник археологічної колекції Нікопольського краєзнавчого музею. Вкоротив собі віку у 1935 році. , музейник з Нікополя.

— Теодосій Миколайович копав Мамаєву гору, що нижче Запоріжжя. Так що вам, Марусю, треба до нього пильніше придивитися. Бо виходить, що це й ваша гора.

Тим часом дуб став наближатися до Кодацького порогу. Течія збільшилася і молоді козаки за командою склали весла. Тепер лише лоцман орудував своєю бабайкою, що відігравала роль стерна, направляючи човен в одному йому відомі проходи між камінням. Шум води ставав усе гучнішим, заглушуючи розмови, і невдовзі всі принишкли під натиском цього звуку. На перший погляд, річка попереду залишалася звичайною — хіба що де-не-де з неї стирчало каміння, але те, як там крутилася вода, б’ючися та схлипуючи, наче нечиста сила, примушувало душу тремтіти.