Братья Капрановы - Справа Сивого

— І не кажіть, — кивнув Кропивницький. — Я б ні за що не втерпів так далеко від дому. Хоча мене їхня величність персонально запрошували служити в імператорському театрі.

— Правда? Ну а ви? — нахмурив брови Яворницький.

— А я підхопився і дав драла, — Марко Лукич по-акторському розмашними жестами підкріпив свої слова. — Вони нашу мову не визнають, забороняють, а я їм служити повинен? — Смачно скручена дуля стала відповіддю на задане самому собі питання. — Краще буду в Україні. Може, й тонший шмат сала матиму, але не від власть предержащих.

Історик спохмурнів ще дужче:

— Бачите, а я у собі відмовитися сил не знаходжу. Служу імперії. Хіба що оцими суботками тугу гамую.

— Зате й імперія вас шанує, — піддав градусу режисер. — За вірну службу величає націоналістом. І небезпечним українофілом.

Гостру розмову перервав чарівний жіночий голос:

— А давайте краще танцювати! — Марія Заньковецька простягнула свою витончену ручку замисленому господарю. — Я вас запрошую!

І хоч той не відгукнувся, акторка рішуче взяла його за руку та просто потягла на середину кімнати.

— А заграйте увиванця! — азартно гукнула Заньковецька.

Музики обернулися до огрядного вусаня-бандуриста. Той замислився на мить, а потім, мугикаючи під носа, пробігся пальцями по струнах. Цього виявилося достатньо, щоб оркестр за кілька секунд вступив уже на повну силу. Швидка переливчаста мелодія полилася дзвінко, немов гірська річка поміж каміння.

— Дмитре Івановичу! — настирно смикнула свого замисленого партнера актриса і вужем закрутилася навколо.

Яворницький потрусив головою, ніби струшуючи сумні думки, усміхнувся, а тоді подався навздогін своїй партнерці. Це була кумедна пара — рослий довгорукий історик та невеличка тендітна акторка. Вона рухалася жваво і водночас витончено, надивовижу природно, неначе не просто танцювала, а цілком жила танцем. Він натомість тупцював дещо незграбно, але попри це на диво добре тримав ритм і ніби підкреслював усіма своїми рухами жіночу першість. Це виглядало неначе добре поставлений номер, і гості взялися аплодувати у ритм швидкій музиці. Декілька пар одразу приєдналися до танцю.

Незвичний до подібних вправ Яворницький добряче захекався, але тримався добре і спинився лише разом із музикою.

— Обіцяйте ще раз танцювати зі мною! — зазирнула йому в обличчя Заньковецька, яка теж розчервонілася від швидкого руху. — Ви прекрасний кавалер!

— Оце танцюри, так танцюри! — гукнув схвально Кропивницький. — Бо нині завели моду танцювати якоїсь чортівні!

— Насправді танці — чи не єдина легальна розрада українців, — зауважив Яворницький, до якого разом з диханням повертався філософський настрій. — Бо пісні заборонено, — він почав загинати пальці. — Друк заборонений. У школі викладати заборонено...

— Ну, театр врешті дозволили, — заспокійливо сказав Кропивницький.

— А з піснями, знаєте, як ми робимо? — хитро посміхнулася Заньковецька і раптом заспівала дзвінко на всю залу: — Bonne soirée généreuse! Bonnes personnes sur la santé!

— Що це? — звів здивовано брови історик.

— Не впізнаєте? А давайте разом! — вона вийшла на середину зали і завела тепер уже українською: — До-обрий вечір, ще-едрий вечір! До-обрим людям на здо-ро-в’я!

Гості зааплодували.

— Співаємо французькою. Бо музику ж теж не заборониш, — підморгнув Кропивницький.

Від дверей знову залунав дзвоник. Яворницький знову поспішив до передпокою, звідки повернувся з великим пакунком, обгорнутим папером. Слідом чимчикував Ілля Рєпін із триногою мольберта в руках.

— Добрий вечір добрим людям, — привітався він. — Дмитре Івановичу, маєш якусь холстину чи рядно?

— Знайду, — сказав Яворницький. — Маріє Костянтинівно, чи ви не будете такою люб’язною відкрити комод та витягти з шухляди першу-ліпшу скатертину.

Акторка охоче взялася допомагати.

Рєпін тим часом встановив триногу там, де щойно відбувалися танці, і поставив на неї пакунок. Потім розв’язав мотузок, що утримував обгортку, але знімати не став. Лише коли конструкцію прикрили принесеною Заньковецькою скатертиною, він двома руками обережно, навпомацки, розгорнув папір та відкинув його вбік. Закрита полотном конструкція височіла серед вітальні, і заінтриговані гості скупчилися навколо неї.

— Хто не знає Іллі Юхимовича, не дивуйтеся. Він любить усілякі екстравагантні штучки, — посміхнувся господар. — Художник має право.

Гості зашепотілися в очікуванні.