Братья Капрановы - Справа Сивого

Рухом долоні художник зупинив потік слів господаря:

— Живопис і фотографія — це зовсім не одне й те ж! — наголосив він ревниво. — Фотографія — це просто застиглі люди. А живопис — перш за все сюжет, який ми ловимо у найвиразніший момент. Тому, на відміну від фотографів, живописців перш за все цікавить драма, характери, зіткнення темпераментів.

— Так, безумовно, — Єгоров торкнувся руки гостя і підвищив голос, щоб стало чутно всім. — Ну а зараз, шановні друзі, я продемонструю власне те, задля чого запросив вас саме сьогодні.

— А ми гадали, що зібралися заради нашого шановного гостя, — посміхнувся Кащенко, вказуючи на Рєпіна.

— Ні. Про гостя я і сам не знав. Для мене це теж цілковита несподіванка. Але я підготував зовсім іншого роду сюрприз. Який буде удвічі цікавішім, враховуючи те, що до нас завітав і шановний Дмитро Іванович.

Він зробив паузу, немов шпрехшталмейстер у цирку, потім підійшов до столу, який стояв під вікном, і видобув звідти невеличкий стосик книжок. Роздивившись обкладинку, Яворницький широко усміхнувся:

— Це ж треба!

— А таки треба! — господар витримав невеличку паузу і пояснив заінтригованій публіці: — Це свіжесеньке видання «Гайдамаків» Шевченка, передмову до якого написав хто? — він картинно розвернувся до історика.

Знову почулися оплески.

— Правильно. Ну що, Дмитре Івановичу, казатимете, що ми у Катеринославі відстаємо від столиці?

Яворницький замахав руками, наче вітряк крилами:

— Та Бог із вами, коли я таке казав! Для мене Катеринослав і є столиця. Найголовніша столиця — козацька.

— Ну якщо вже зайшла розмова про козацьку столицю, — втрутився у розмову Новицький, що досі зберігав тактовну мовчанку, не заважаючи спілкуванню господаря з петербурзькими гостями, — дозвольте мені зачитати вам дещо. Це — моя зовсім свіжа знахідка, просто лежала, можна сказати, під ногами.

— Знайшов сокирку під лавкою, — відгукнувся у вуса швидкий на прислів’я Яворницький.

— От-от,— погодився його приятель, витяг з кишені затертого аркуша і розгорнув його перед собою. — Це лист козаків турецькому султану. Слухайте. «Ти, султан, чорт турецький, і проклятого чорта син і брат, самого Люцеферя секретарь. Який ти в чорта лицар, коли голою сракою їжака не вб’єш?! Чорт ти, висрана твоя морда. Не будеш ти, сукін син, синів христіянських під собой мати, твойого війска ми не боїмося, землею і водою будем биться з тобою, враже ти розпроклятий сину! Распроно...» — оратор спотикнувся і перепросив. — Вибачте, читаю так, як написано. «Распроной...б твою мать! Вавилоньский ти жихась, Македоньский колесник, (єрусалимський бравирник, Александрійський козолуп, Великого і Малого Египта свинар, Армянська злодиюка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида онук, а нашего...» — він знову зупинився. — Вибачте, «х...я крюк. Свиняча ти морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, ну й мать твою й...б. От так тобі Запоріжці видказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанських пасти. Теперь кончаємо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, який і у вас, за це поцілуй в сраку нас!..»

У міру того, як він читав, на обличчях гостей з’являлися ніякові посмішки, потім почулося хихотіння, а наприкінці вже кожне слово промовця викликало хвилю щирого реготу.

— Перчено, — Яворницький витер сльози. — Я такого варіанту ще не чув. Звідки воно?

— Купив у одного дядька в Олександрівську, — Новицький простягнув листа приятелю. — Глянь.

Яворницький взявся уважно роздивлятися раритет.

— Судячи з усього, список старий. Може, навіть із минулого століття. Я викупляю його в тебе.

Новицький стенув плечима — іти проти волі приятеля він не вмів.

— А цей лист запорожців і справді існував? — поцікавився казкар Манжура.

— Скажемо так... — Яворницький поворушив губами, ніби шукаючи найточнішого визначення. — В архівах я нічого подібного не знайшов. Але він цілком міг існувати, бо відповідає козацькому характеру. Проте ви навіть собі не уявляєте, наскільки вчасно шановний Яків Павлович зачитав нам запорізького листа, — він повернувся до художника. — Ви не проти, Ільку Юхимовичу?

Той схилив голову на знак згоди.

— Річ у тім, що сюжет картини про запорожців, яку пише наш знаменитий гість, напряму пов’язаний із цим документом.

— Так, — підтвердив Рєпін. — Після Емського указу я твердо вирішив намалювати картину з життя запорожців. І взявся шукати сюжет. Тут мені і розповіли про цей лист, і я відчув... ні, просто перед очима побачив, козаків, які пишуть цю свою відповідь на погрози турецького султана, — художник взяв паузу, обвів очима слухачів і стишив голос. — Ну а тоді спробував уявити, що б ці легендарні козаки написали нашому, скажемо так, султану, у відповідь на цей самий Емський указ.