Братья Капрановы - Справа Сивого

— Пробач, Марусю, а як ти купиш цю сукню, якщо звільнишся з музею? — запитав він.

Маруся спохмурніла.

— І справді... Ну, може, іншу роботу знайду.

— А поки шукатимеш, ці сукні з моди вийдуть, — піддражнив її хлопець.

— Та ну тебе! — надула губки дівчина. — Не вийдуть. Така краса з моди не виходить, — і знову обернулася до «своєї» сукні.

Але справу було зроблено — сумнів оселився у дівочій голові. Задоволений Клим міцніше стиснув Марусину руку, і пара продовжила свою дорогу на Мандриківку.

Раптом із-за рогу виринула знайома худорлява постать. Клим напружився — назустріч рухався товариш Сєдов, той самий консультант, що його прислали з Харкова на боротьбу з націоналістами. Старий буквально поїдав очима Климову супутницю — напевно, впізнав. Але не це було головним — головним було те, що робочий день стажера ДПУ Шпакуватого закінчувався лише за півгодини.

Сєдов по-старорежимному зняв з лисої голови капелюха і злегка кивнув. Клим судомно ковтнув слину.

— Хто це? — запитала Маруся, проводивши старого очима.

— Та... — Клим завагався. — Словом, зі служби один.

— Начальник?

— Не дуже. Але я ж тобі казав, що втік сьогодні до тебе, а тут він...

Дівчина ще раз озирнулася, немовби оцінюючи небезпеку, що віщував несподіваний свідок, а потім рішуче підштовхнула хлопця вперед, продовжуючи прогулянку.

— Ну так ти йому поясни, що це була робоча зустріч. Ти ж можеш зустрічатися з кимось у справах?

— Можу... мабуть, — нерішуче погодився хлопець.

— Ой, Климку, вчити тебе і вчити, — зітхнула Маруся і раптом засміялася дзвінко, по-дитячому, розсіюючи своїм сміхом усі потенційні загрози та можливі негаразди.

Від хвилювання Климові пересохло у горлі. Він ковтнув слину:

— Хочеш води? — недалеко стояла ятка з водою.

Газована вода для Клима була однією з ознак нового соціального ладу. Колись зельтерську могли собі дозволити хіба буржуї в містах, а тепер — будь ласка, на вулиці, у буфеті, з сиропом чи без! Першу склянку Клим вижлуктав великими ковтками. Маруся пила потроху, відставляючи руку так, щоб не крапнути сиропом на сукню. Клим попрохав собі ще одну порцію.

— Ой, дивися! — раптом сказала дівчина.

— Що там?

Марусин палець вказував на вирізку з журналу, що прикрашала прилавок ятки. Клим подивився і знизав плечима:

— Ти що, картин не бачила?

— Бачила, звісно. Але це «Запорожці» Рєпіна.

— Ну то й що?

— А те, що писаря на цій картині Рєпін малював з мого директора.

— Не може бути! — здивувався Клим.

— Мені колеги сказали. Одразу, як прийшла. Писар на картині — це і є Яворницький. Дмитро Іванович.

— Якове Павловичу, дозволь тобі відрекомендувати нашого шановного гостя, — Яворницький дещо театральним жестом показав на свого супутника, кучерявого чоловіка з борідкою клинцем, — Ілля Юхимович Рєпін, художник із Петербурга...

— Дмитре Івановичу, припини! — перервав його той. — Чугуївська сотня Харківського полку, козак Ілько Ріпин, — і він засміявся, задоволений своїм жартом.

Яків Новицький підняв брови:

— Бачу, Дмитро Іванович уже встиг заразити вас козацьким духом.

— Це ще хто кого заразив, — заперечив Яворницький. — Шановний Ілля Юхимович пише картину із життя запорожців. Уже вісім років. Я ще на другому курсі був і тільки підбирався до першої роботи про запорізький Кіш, а він уже малював.

— Ну то виходить, ми одночасно починали. Й обидва загрузли у тих запорожцях аж по шию, — Рєпін красномовно провів долонею під підборіддям, демонструючи рівень, до якого загруз.

Як і всі художники, він цінував виразність жестів і підкріплював у такий спосіб свої слова.

— Мав честь, — кивнув Новицький, — мав честь бачити у «Півночі» вашого «Хохла».

— Хохла?! — обурився художник. — Я передав головному редактору, що якщо він хоче і далі друкувати мої роботи у своєму журналі, то хай не змінює мої назви і тим більше не ображає мою національну гідність. От клянуся Богом, що геть забороню себе друкувати, якщо він ослухається, — Рєпін рішуче рубанув долонею повітря.

Вони стояли на дерев’яному хіднику обіч запилюженого путівця, що правив за вулицю у Катеринославі. Рідкісні перехожі з цікавістю озиралися на гучну компанію.

— Оце справжній козак! — оцінив категоричність приятеля Яворницький. З його вуст це означало найвищий ступінь похвали.

— А затягнув мене до Катеринослава Дмитро Іванович. Він сказав, що у вас вулицями такі персонажі ходять, що самі на полотно просяться.