Братья Капрановы - Справа Сивого

— А оце вже не ваша справа! — ляснув долонею по столу Клим і підвівся, даючи консультанту знати, що розмову закінчено.

Мабуть, нікому, навіть собі Клим не зізнався б, що йде до музею у справах. Бо там відсьогодні працювала дівчина, до якої він був... ну як би це сказати, щоб не вийшло по-старорежимному. Одним словом, його передусім товаришка, а вже потім і значно більше ніж товаришка — Маруся Глинська. А з іншого боку, вона все-таки працювала поруч із людиною, чию справу він тепер вів, — академіком Яворницьким, тому зустріч обіцяла подвійний інтерес.

Щоб не наразитися на охочого до розмов сторожа Мануйловича, Клим обрав собі пункт спостереження за рогом. Музей зачинявся о 17-й, але хлопець був готовий до тривалого очікування, бо у перший робочий день може трапитися різне. Він стояв, розглядаючи жовтий плакат із літаком, що червоною стрілкою злітав у небо та закликав «Зміцнюймо нашу фльоту», проте вже за п’ять хвилин після того, як двері прикрасила табличка «Зачинено», на вулицю вийшла Маруся.

— Привіт! — Клим наздогнав її лише за квартал, бо не хотів зайве світитися перед музейними працівниками.

— О, ти прийшов мене зустріти? Як це мило!

— Ти навіть не уявляєш, мені для цього довелося втекти зі служби! — гордовито зізнався Клим, переклав портфель у ліву руку і ґречно зігнув у лікті праву, пропонуючи дівчині опору.

Вона із задоволенням взяла його під лікоть і молода пара пішла вулицею у бік Мандриківки, де мешкала Маруся.

— Як пройшов перший день?

Її голос зовсім не забринів від щастя.

— Ти знаєш, я, мабуть, теж буду тікати з такої служби. Тільки назовсім.

Климові перехопило подих. Цього він ніяк не чекав.

— А що, багато роботи?

— Та не в тому річ, що багато. Знаєш, я цілий день інвентаризувала знахідки з Дніпрельстанівської експедиції, там їх цілі гори.

— А що за експедиція?

Дівчина махнула рукою:

— Та, історична. Пускають Дніпрельстан, вода скоро заллє пороги, і вони хочуть усе дослідити, поки над водою.

— Мабуть, цікаво? — обережно припустив Клим.

— Яке там? Черепки, іржаві залізяки та розсохлі дошки. Мотлох, ще й смердючий.

— А як начальник? — Климові не терпілося почути про головне.

— Дмитро Іванович? Веселий дід. Сказав, що я — нащадок козака Мамая.

— Як це?

— А так. Каже, ви — Маруся Глинська, а Глинські — це не просто рід. Перші Глинські ще навіть підписувалися як Мамаї. Так що ви, каже, — козак Мамай у спідниці.

— От бачиш, — Клим намалював на обличчі усмішку. — Начальник тебе цінує.

— Може, й цінує, але знаєш що? — Маруся зупинилася й обернулася до хлопця. — У час, коли країна будує нові заводи, коли гігантські греблі перекривають річки і ставлять їх на службу трудящих, коли... — їй забракло слів. — А я у цей час перебираю якийсь допотопний непотріб... Ой, ти б бачив — він його мало не цілує!

— Хто? — не зрозумів Клим.

— Дмитро Іванович. Бере якесь барахло, дивиться на нього, як кіт на сало. Химерний дід, якщо м’яко сказати. По селах усякий непотріб збирає. Церковні дзвони, Біблії, кобзи. Ні, я розумію, що треба зберегти парочку для нащадків, щоб знали, яка за старого режиму була дикість. Але він ще й пісні записує. Для чого? Не можна ж на кобзі творити пролетарську культуру! Смішно подумати, що хтось зараз вдягне шаровари і почне скиглити під кобзу чи ліру!

Клим не знав, що заперечити, але допустити, щоб дівчина отак просто кинула роботу поруч із фігурантом його справи, не міг. Утім, Маруся із властивою жінкам легкістю несподівано перескочила на іншу тему:

— Ой, дивися! — вона показувала кудись за спину. — Моя сукня!

Клим обернувся, не розуміючи, і побачив, що дівочий палець вицілив вітрину з манекеном, одягненим у квітчасту крепдешинову сукню.

— Я вже помітила — вони перевдягають манекенів раз на три дні. І чекала, коли вже знову побачу свою сукню. Знаєш, як писав Підмогильний: «треба мати надто великий чар духу, щоб надолужити недбалість убрання». Уявляєш, колись я вдягну на себе цю сукню і ми з тобою підемо вулицею, ти з портфелем, я у крепдешині, усі просто здохнуть від заздрощів!

Климові стало незручно — справжній чоловік після такого зізнання мав би витягти з кишені все жалування, зайти до крамниці... але жалування, а точніше аванс, уже було витрачено, а з наступного треба буде заплатити за квартиру і борг Вайсману віддати — добре, що він погодився позичити трохи, бо інакше хоч із голоду подихай.

Проте ця незручна ситуація раптом наштовхнула Клима на ідею: