Братья Капрановы - Справа Сивого

Хоча останнім часом голодні на вулицях стали звичною картиною, Клим насупився. Він, свідомий комсомолець, і раніше розумів, що це — результат поганої роботи органів, і його цей факт зовсім не тішив. Але тепер, ставши частиною цих самих органів, хлопець почав відчувати додатковий дискомфорт. Професійний.

На порозі обласного відділу ДПУ під плакатом «І тут, і там, і скрізь будуємо соціалізм» Клим раптом побачив дівочу постать, таку несподівану серед зелених мундирів. Маруся? Що вона тут робить?

— Доброго ранку, Марусю!

— А я на тебе чекаю.

Він дещо розгубився:

— Але ж у мене служба...

— Ну то ходімо до кабінету. Я не заважатиму.

Клим не міг відмовити коханій дівчині, однак не знав, чи може провести її до себе. А тут іще Вайсман — як він відреагує? Сумніви позначилися на хлопцевому чолі, так що Маруся зробила жалісне обличчя:

— Ну, Климе! Мені потрібна твоя порада у важливій справі.

Ой, хіба чоловік здатен встояти перед таким аргументом? Клим зітхнув і пішов до коменданта розпитати, як отримати перепустку для гості. Формальності зайняли деякий час, але зрештою він відчинив перед дівчиною двері кабінету.

— Заходь.

Вайсмана за столом не було. Це вже легше. Клим посадив Марусю на стілець і сам влаштувався навпроти.

— Розповідай.

— Климе, мене запросили, точніше, не запросили, а запропонували вийти на службу.

— Куди?

— До музею.

Хлопцеві очі набрали зацікавленого виразу.

— Музею? Там, де директором Яворницький?

Дівчина закивала:

— Розумієш, мамина подруга дізналася, що я закінчила рабфак, і каже, що може влаштувати туди, а я вагаюся.

Клим подивився на свій портфель і несамохіть потер рукою об руку.

— І чому ти вагаєшся?

— Як це, чому? Хіба ця робота гідна будівничого комунізму? От ти, наприклад, воюєш із ворогами народу. Інші метал виплавляють, а я буду черепки перебирати? Як на мене люди подивляться?

— Нормально подивляться,— насправді він не мав, що сказати, бо якби не справа, що лежала у портфелі, і сам не схвалив би такої роботи. Але тут...

— Климе, я переживаю. Виходить, що я нібито дезертую з фронту світової революції. Пам’ятаєш, що писав Підмогильний? «Місто — історична здохлятина, і його треба провітрити». А я, виходить, навпаки, цю здохлятину збиратиму.

Хлопець інтенсивно закрутив головою.

— Ні! Що ти! В музеї ти можеш прислужитися революції значно більше!

— Як це? — не зрозуміла Маруся.

Клим зрозумів, що бовкнув зайвого. Лякати кохану перспективою співпраці з ДПУ не хотілося — хтозна, як вона відреагує.

— Ну, це я в смислі, що свідома праця на користь Батьківщини... — він заплутався у словах і зупинився. — Добре, ти мені скажи, якби музеї не були потрібні радянській державі, хіба вона б їх дозволила?

— Ні, — сказала Маруся.

— А раз дозволяє, значить, вони їй потрібні. Зрозуміло? — у захваті від того, що знайшов аргументи, він знову потер руки. — І люди, які там працюють, — теж. А про твого улюбленого Підмогильного я вже тобі казав: підозрілий тип.

— Думаєш? — невпевнено перепитала дівчина.

— Авжеж! Музеї потрібні Революції. Я, щоправда, не знаю, навіщо, але якщо партія щось робить, сумніватися у цьому — неправильно.

Тут уже Маруся погодилася. А де дітися?

— Тобто ти не будеш мені дорікати?

— Навпаки, буду з цікавістю слухати про твою роботу, — Клим подумки додав «і про директора», але вголос сказав інше: — І про досягнення радянських істориків.

Дівчина усміхнулася, і в цей момент двері кабінету прочинилися. На порозі стояв Вайсман, за його плечима виднілася ще одна постать.

— Здрастуйте, — несамохіть смикнувся Клим назустріч старшому товаришу, але одразу сів назад. Вайсман запитально дивився на дівчину. Клим напустив на обличчя суворість. — Ви вільні, — сказав він Марусі, і голос його трохи затремтів. — Давайте перепустку, я підпишу.

Перепустка лежала на столі — там, де її поклав сам Клим, що провів дівчину через вартових. Побачивши це, Клим збентежився ще більше, опустив очі, розписався внизу папірця і простягнув його Марусі.

— До побачення, товаришко Глинська.

Маруся, яка помітила хлопцеву зніченість, усміхнулася самими кутиками вуст.

— До побачення, товаришу Шпакуватий, — тоді підвелася та зробила крок до дверей.

Вайсману довелося вийти, щоб випустити її, постать у коридорі теж відступила. Деякий час чоловіки не рухалися — певно, проводили дівчину очима, а потім якось одночасно зітхнули та зайшли до кабінету.