Братья Капрановы - Справа Сивого

— Ну, Ільку Юхимовичу, не тягни пса за хвіст. Давай уже, показуй.

Рєпін дивився на обличчя глядачів, немовби оцінював рівень інтриги — чи достатній. Потім театральним жестом зісмикнув покривало й очам глядачів відкрилася Січ, степ і козаки, які регочуть над листом турецькому султанові.

— Точно! Малювати українцям теж не заборонено! — стукнув себе по лобі Кропивницький. — Це копія?

Рєпін заперечливо замахав руками:

— Це — навіть оригінальніше за оригінал. Бо це — перший цілісний ескіз, який дав життя великій картині завдяки благословенню Дмитра Івановича.

— Ну, вже й благословенню, — зашарівся Яворницький.

Але Рєпін зупинив його жестом.

— Так. Благословенню. Тож я приніс цей ескіз, щоб подарувати батькові Дмитру Івановичу як подяку. Приймайте у володіння, шановний пане писарю! Хоча тут писар на тебе не схожий, бо його я тоді ще з уяви малював.

Шквал оплесків та вигуків заглушив слова подяки розчуленого мало не до сліз історика. І двоє приятелів міцно обійнялися.

— Такий подарунок гріх було б не обмити! — загукали гості.

По залі задзвеніли чарки. До тосту приєдналося все товариство. А поки чаркували, Марко Кропивницький витер свої козацькі вуса, крекнув і хитро зіщулився на художника:

— Не те ти малюєш, шановний Ільку Юхимовичу. Зовсім не те.

— Як це не те? — стрепенувся Рєпін.

— А от так, — актор по-приятельськи поклав руку на плече художника. — Запросив би ти, скажімо, мене, то я б тобі всіх цих козаків один би зобразив. І писаря, і Сірка, і навіть татарина. А це тобі куди як дешевше обійшлося би. Бо тепер що виходить? А? — він запитально розвів руками. — Виходить, що не тільки писар, а кожен твій персонаж буде у тебе ескіз просити. А так би я один...

Рєпін ляснув долонею об долоню.

— А от і вгадав! Я картину замислив. Хочу намалювати запорожців на чайці. У страшну бурю. І отаманом бачу тебе, Марко Лукич. Стоятимеш непорушно біля стерна в оточенні хвиль. Правда-правда! — він оглядів публіку. — І при всіх обіцяю, що той ескіз я тобі подарую.

— До речі, далеко не кожен з тих, хто тут намальований, захоче мати ескіз, — вступив до розмови опасистий вусань. Той самий, який нещодавно підігрував танцюристам на бандурі. Він був як дві краплі води схожий на вусатого козака з картини, хоч і не мав зараз на голові білої кучми.

Ілля Юхимович щиро обійнявся зі своїм персонажем.

— Рубець Олександр Іванович [60] Олександр Рубець — український фольклорист, композитор, головний консультант з «українського питання» російських композиторів другої половини дев’ятнадцятого сторіччя. , професор консерваторії, раптом хтось не знайомий, — відрекомендував музику господар.

— Звісно, я не про себе, — повів далі бандурист. — Просто довелося бути свідком, як велику картину прийшов подивитися граф Алєксєєв, що його лисина блищить на передньому плані.

Яворницький пирснув. І одразу стало видно, що коло посвячених у таємницю малювання предводителя катеринославського дворянства не таке вже й вузьке. А бандурист, сховавши усмішку у розкішних вусах, повів далі.

— Спочатку він розглядав картину, як усі, потім зосередився на лисині, а тоді за секунду став червоний, наче варений рак.

Тут уже захихотіли навіть непосвячені. Рєпін опустив очі.

— Так. Не дуже зручно вийшло... Якось я про майбутнє тоді не думав... — він замислився. — Дмитре Івановичу! Золотий мій! Як побачиш шановного Георгія Петровича, передай йому...

— Подяку за лисину? — перепитав Яворницький, і Рєпін не втримався, затрусившись разом з усіма сміхом.

Атмосфера у вітальні почала остаточно нагадувати картину на мольберті. Одсміявшись, художник промокнув носовичком очі.

— Ні, хай пробачить за те, що змусили його без згоди послужити музам. А до того ж передай, що нині я пишу другий варіант картини, де цього лисого персонажа вже не буде.

Довгий вузький човен, або ж дуб, як називав його стерновий, легко вмістив усю експедицію разом із спорядженням. Поки вантажилися, метушилися, згадували про забуті мішки та торби, часу на знайомства не було, і лише коли нарешті відвалили від пристані й під дією двох довгих весел у руках молодих жилавих хлопців дуб поплив за течією, Маруся нарешті оговталася від лихоманки, властивої усім новачкам, та почала роздивлятися своїх супутників. Окрім трьох лоцманів — молодих на веслах і старого з сивою козацькою чуприною та незмінною люлькою у зубах, що орудував бабайкою на кормі, у човні було ще шестеро. Розпоряджався усім Яворницький, решта швидко і слухняно виконувала його розпорядження — воно й не дивно, все-таки директор, академік і таке інше. З жінкою, яка сиділа поруч із директором, Маруся познайомилася ще у музеї, коли збирали речі. Невелика, під п’ятдесят, з сумними очами. Звали її Любов Біднова [61] Любов Біднова — українська письменниця, літературознавець, активістка катеринославської «Просвіти». Засуджена по справі СВУ до умовного покарання. Подальша доля невідома. , і Маруся одразу зрозуміла, що десь чула це ім’я — чи то від матері, чи, може, на курсах політграмоти. Решти людей, разом з якими доведеться працювати, вона не знала.