Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

— Чим можу допомогти, джентльмени? — питає вона й додає: — Хоча я здогадуюся, що привело вас сюди.

Ресбак посміхається їй якомога чарівніше.

— І чому ж, на вашу думку, ми тут, місіс Блікер?

— Ви хочете поговорити про Анну. Я впізнала її.

Ресбак і Дженнінґз обмінюються поглядами.

— Коли я вчила її, в неї було прізвище Драйз.

— Так, — визнає Ресбак, — ми прийшли поговорити про Анну.

— Це жахливо, жахливо. Я дуже засмутилася, коли почула про них із новин.

Вона гірко зітхає.

— Я не знаю, що зможу розповісти вам про те, що сталося тоді, тому що я нічого не знаю. Я намагалася з’ясувати, але ніхто мені нічого не казав.

Від збудження Ресбак відчуває поколювання на шиї.

— Чому б вам не почати від початку, — терпляче пропонує він.

Вона киває.

— Мені подобалася Анна. Добре знала мій предмет. Не те щоб вона була захопленою ученицею, але старанною. Серйозною. Вона була досить мовчазною. Важко було збагнути, що там у неї в голові. Любила малювати. Я знала, що інші дівчата її діймали. Я намагалася покласти цьому край.

— Як діймали?

— Ну, як зазвичай це роблять зіпсовані багаті дівчата. Ті, в яких більше грошей, ніж розуму. Обзивали її товстою. Хоча вона, звісно, товстою не була. Просто інші дівчата були худі як скіпки.

— Коли це було?

— Здається, коли вона вчилася в десятому чи одинадцятому класі. Там було троє дівчат, які вважали себе вибраними. І ця трійця найвродливіших об’єдналася в закритий клуб, до якого ніхто не міг долучитися.

— Ви пам’ятаєте їхні імена?

— Звісно. Деббі Рензетті, Дженіс Фьоґль та Сьюзен Ґівенз.

Дженнінґз записав імена до блокнота.

— Цих трьох я не забуду.

— І що сталося?

— Я не знаю. Одного дня ці троє, як завжди, чіплялися до Анни, а потім раптом одна опиняється в лікарні, а інші двоє десятою дорогою її оминають. Сьюзен зо два тижні у школі не було. За офіційно версією, вона забилася, упавши з велосипеда.

Ресбак трохи нахиляється вперед.

— Але ви не вірите в цю історію, так? Що, на вашу думку, сталося насправді?

— Я точно не знаю. Усе замовчувалося. Але закладаюся, вони дістали Анну по саме нікуди.

Повернувшись до відділка, Ресбак і Дженнінґз проводять невеличке розслідування й дізнаються, що двоє з трійці дівчат, Деббі Рензетті та Сьюзен Ґівенз, після закінчення школи переїхали звідси з родинами. Дженіс Фьоґль, на щастя, досі живе в місті. Коли Ресбак телефонує їй, фортуна продовжує посміхатися йому: вона вдома й не проти прийти до відділка того ж дня пообіді.

Коли Дженіс Фьоґль без запізнень приїздить, Ресбака викликають до стійки реєстрації. Він приблизно знав, чого очікувати, та, попри це, його вражає її краса. Як то було, — думає Ресбак, — бути такою красунею в школі, коли більшість дітей намагаються бодай прийняти свою зовнішність? Йому цікаво, як це вплинуло на неї. В його думках промайнула Синтія Стілвел.

— Пані Фьоґль, — каже Ресбак. — Я детектив Ресбак. Це детектив Дженнінґз. Дякуємо, що прийшли. Якщо ви не проти, ми поставимо вам кілька питань.

Вона робить ображену гримаску:

— По правді кажучи, я очікувала, що комусь це можна було вирішити і по телефону, — каже вона.

Її ведуть до однієї з допитних кімнат. Вона напружується, дізнавшись про камеру, але не заперечує.

— Ви знали Анну Конті — тоді в неї було ще дівоче прізвище, Драйз, — коли навчалися в школі Сент- Мілдред, — починає Ресбак, щойно вони покінчили зі вступною частиною.

— Так, — тихо відповідає жінка.

— Якою вона була?

Дженіс замовкає, ніби не знаючи, що сказати.

— Вона була милою.

— Милою? — Ресбак чекає на продовження.

Раптом її обличчя спотворює спазм і вона починає плакати. Ресбак підсуває до неї коробку із серветками й чекає.

— Правда в тому, що вона була хорошою, а я була стервом з голови до ніг. Ми зі Сьюзен і Деббі були жахливими. Мені соромно за це. Коли я згадую, якою була, то просто не можу в це повірити. Ми були жорстокі до неї, без жодних причин.

— І як проявлялася жорстокість?

Дженіс відвертається й акуратно висякується. Потім дивиться на стелю, намагаючись опанувати себе.

— Ми глузували з неї. З її зовнішності, одягу. Ми вважали себе кращими за неї, кращими, власне, за всіх.

Вона скоса дивиться на нього:

— Нам було по п’ятнадцять. Проте, навряд чи це нас виправдовує.

— То що сталося?

— Так тривало місяцями, й вона просто терпіла. Вона завжди була чемною до нас і вдавала, ніби її це не зачіпає, але ми вважали, що вона просто нікчема. Взагалі-то, мені здавалося, що це прояв своєрідної сили: те, що їй вдається щодня робити вигляд, ніби їй байдуже, хоча насправді їй не байдуже, але я тримала цю думку при собі.