Шарі Лапена - Небажаний гість

© 1742145 Ontario Limited, 2018

© Unsplash.com / Dkevin brunet, kylejohnson, michael-baccin, обкладинка, 2021

© Pexels.com / alexandr podvalny, обкладинка, 2021

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Я страшенно вдячна за те, що маю нагоду працювати зі справжніми знавцями своєї справи. Я дякую моїм видавцям у США – Браянові Тарту, Памелі Дорман і всій фантастичній команді «Viking Penguin». Дякую вам за неймовірну роботу. Дякую Ларрі Фінлі та Френкі Ґрей з «Transworld UK» і їхній неперевершеній команді – дякую, ви надзвичайні. Дякую Крістін Кокрейн, Емі Блек, Бгавні Чауган і суперовій команді «Doubleday Canada» – ще раз дякую вам за все. Мені дуже пощастило, що за моєю спиною стоять такі воістину талановиті, віддані справі й сповнені ентузіазму люди. Без вас у мене б нічого не вийшло.

Не втомлююся дякувати Гелен Геллер – я ціную тебе так сильно, що словами не передати. Також дякую всім у «Marsh Agency» за те, що продовжуєте забезпечувати мені чудове представництво по всьому світі.

Особлива подяка Джейн Каволіні за неймовірне художньо-технічне редагування.

Також дякую лейтенантові Полу Пратті з офісу шерифа округу Салліван за його неоціненну допомогу.

Хочу наголосити, що всі помилки в рукописі – лише моя вина.

І наостанок дякую моєму чоловікові Мануелю і нашим дітям Крістоферу та Джулії. Ваша підтримка та ентузіазм для мене дорожчі за все на світі.

Дорога петляє й звивається, заводячи їх дедалі вище та глибше в Катскільські гори, ніби що більше вони віддаляються від цивілізації, то непевнішим стає їхній шлях. Тіні густішають, погода погіршується. Десь неподалік тече ріка Гудзон, то з’являючись, то зникаючи між пагорбами. Обабіч дороги над ними загрозливо нависає ліс, немов от-от проковтне їх живцем, – темний ліс із моторошних казок. Однак м’який сніг припорошує усе довкола, надаючи краєвидові чарівності поштових листівок.

Ґвен Ділейні міцно вчепилася в кермо й, примружившись, вдивляється в лобове скло. За моторошністю вона не помічає чарівності. На гори опускаються сутінки, а скоро і зовсім стемніє. Через сніг кермувати важко й виснажливо. У скло б’є такий густий сніговий рій, що Ґвен здається, ніби вона застрягла у якійсь безкінечній відеогрі. На дорозі дуже слизько. Як добре, що на її маленькому «фіаті» хороші шини. Усе довкола затягнуло розмитою білою пеленою: уже й не розібрати, де закінчується дорога й починається кювет. Скоріше б уже доїхати. Ґвен починає думати, що не варто було їм обирати такий віддалений готель; там на кілька миль довкола суцільна пустка.

Райлі Шатер мовчки сидить на пасажирському сидінні поруч – згусток напруженої тиші. Це важко не помітити. Ґвен починає тіпати від самого лише перебування з нею в тісній машині. Залишається сподіватися, що вона не зробила помилки, привізши Райлі сюди.

«Ми тільки для того й затіяли цю невеличку втечу, – думає Ґвен, – щоб Райлі змогла трохи розслабитися й відволіктися». Жінка закусує губу і втуплюється в дорогу попереду себе. Вона дитя міста: в місті народилася, в місті й виросла, і не звикла їздити по провінційних дорогах. Темрява тут така густа. Ґвен починає хвилюватися: поїздка забрала більше часу, ніж вона планувала. Дарма вони зупинилися на каву у тій маленькій старомодній забігайлівці.

Ґвен уже й сама не певна, чого очікувала, коли запропонувала вибратися кудись на вихідні. Хотілося змінити оточення, провести трохи часу разом у тиші та спокої там, де ніщо не нагадувало б Райлі про те, що її життя перетворилося на руїну. Мабуть, було наївно думати, що все буде так просто.

У Ґвен теж є свій багаж, щоправда більш задавнений, але вона так само повсюди тягає його з собою. Та жінка твердо вирішила залишити його позаду, принаймні на ці вихідні. Маленький вишуканий готель десь у глушині, добра їжа, ніякого інтернету, неторкана природа – це саме те, що їм обом потрібно.

Райлі нервово визирає у вікно машини, вдивляючись у тінистий ліс і намагаючись не уявляти, як будь-якої миті хтось може вискочити на дорогу й, розмахуючи руками, намагатиметься зупинити їхнє авто. Жінка стискає заховані в кишенях пуховика руки у кулаки. Мусить нагадувати собі, що більше не в Афганістані. Вона вдома, у безпеці, у штаті Нью-Йорк. Нічого поганого з нею тут не станеться.

Робота змінила її. Усе те, що їй довелося побачити, змінило її так, що Райлі вже й сама себе не впізнає. Вона крадькома зиркає на Ґвен. Колись вони були близькі. А зараз Райлі навіть не певна, чому погодилася поїхати з нею до цього віддаленого готелю. Вона спостерігає за Ґвен: та напружено зосередилася на звивистій дорозі, що дереться слизьким схилом, заводячи їх далі в гори.