Шарі Лапена - Небажаний гість

– З тобою все гаразд? – раптом питає Райлі.

– Зі мною? – перепитує Ґвен. – Так, усе добре. Скоро маємо бути на місці.

На факультеті журналістики, ще коли вони обидві вчилися в Нью-Йоркському університеті, Ґвен була врівноваженою й прагматичною у їхній парі. А от Райлі мала амбіції, хотіла бути у вирі подій. У Ґвен же не було потягу до пригод. Вона завжди віддавала перевагу книжкам і тиші. Після закінчення університету Ґвен так і не змогла отримати гідну роботу в газеті, але швидко знайшла застосування своїм навичкам на непоганій посаді у відділі корпоративних зв’язків і, здається, ніколи про це не шкодувала. А Райлі вирушила в зони військових дій. І довгий час непогано трималася.

От знову. Чому вона продовжує про це думати? Райлі відчуває, що починає розвалюватися на частини. Намагається вповільнити дихання, як її вчили. Не можна дати картинам з минулого нахлинути й заволодіти собою.

Девід Пейлі паркується на розчищеній від снігу ділянці праворуч від готелю, виходить з машини і розминає затерплі м’язи. Через погоду поїздка з Нью-Йорка зайняла більше часу, ніж очікував чоловік, і тепер у нього все тіло заніміло – нагадування про те, що він уже не такий молодий, як колись. Перш ніж забирати дорожню сумку із заднього сидіння «мерседеса», він хвилинку стоїть під густим снігопадом і роздивляється готель «У Мітчелла».

Це елегантна триповерхова будівля з червоної цегли і з дерев’яним оздобленням, як на пряникових будиночках, яку зусібіч оточує ліс. Перед Девідом відкривається чудовий вид на фасад маленького готелю з, очевидно, розкішним подвір’ям, наразі похованим під шаром снігу. Трохи оддалік до будівлі підкрадаються високі хвойні дерева й товсті голі стовбури – безлисті, проте закутані в білу шубу. В центрі галявини перед готелем розкинуло свої товсті віття велетенське дерево. Усе довкола вкрите чистим білим снігом, який поглинає кожен звук. Тут так тихо й спокійно, що Девід відчуває, як його плечі починають розслаблятися.

На всіх трьох поверхах готелю на рівній відстані одне від одного розташовуються великі прямокутні вікна. Широкі східці ведуть до дерев’яного ґанку та подвійних вхідних дверей, прикрашених гілками ялиці. Хоч надворі ще видно – заледве, – ліхтарі по обидва боки від дверей уже засвітили, і з вікон на першому поверсі також ллється м’яке жовте світло, надаючи будинку привітного, затишного вигляду. Девід стоїть нерухомо, намагаючись відігнати від себе весь той стрес, що накопичився за день, тиждень, за останні кілька років, а сніг тим часом плавно опускається на його волосся і лоскоче губи. Чоловікові здається, ніби він повернувся назад у часі, у добріші, більш невинні дні.

Наступні сорок вісім годин він спробує не думати про роботу. Хоч який ти зайнятий, усім час від часу потрібно підзаряджатися, навіть – а може, особливо – успішним кримінальним адвокатам. Девідові рідко вдається викроїти бодай кілька вільних годин, не кажучи вже про цілі вихідні. Тож цього разу він просто мусить гарно відпочити.

Лорен Дей дивиться на чоловіка поруч себе – Ієна Бітона. Той уміло кермує автомобілем, незважаючи на небезпечні погодні умови, наче в цьому немає нічого складного. Ієн усміхається до Лорен, і жінка всміхається у відповідь. В Ієна неймовірна усмішка, така, від якої забиває дух. Узагалі-то він доволі красивий чоловік, високий і статний, але, коли вони вперше зустрілися, саме його усмішка привабила Лорен, а також його невимушений шарм, перед яким просто неможливо встояти. Вона риється у сумочці, шукаючи помаду. Знаходить – гарний відтінок червоного, що оживляє її обличчя, – і обережно наносить, дивлячись у дзеркало на сонцезахисному козирку. Машину трохи заносить, і на мить рука Лорен застигає в повітрі, та Ієн вправно вирівнює авто. На цій ділянці дорога звивається сильніше, й автомобіль раз по раз норовить злетіти на узбіччя.

– Як же слизько, – каже Лорен.

– Не хвилюйся. Нічого такого, з чим я не впорався б, – відповідає Ієн і широко всміхається, змушуючи Лорен теж усміхнутися. Його самовпевненість їй також до вподоби.

– Зажди-но… Що це там таке? – раптом вигукує жінка.

Трохи попереду, праворуч від них, видніється якийсь темний силует. День видався похмурим, та ще й сніг падає так густо, що важко щось розібрати, але, здається, там у кюветі застрягло авто.

Лорен напружено вдивляється у вікно, поки вони під’їжджають ближче, а Ієн шукає, де б зупинитися.