Шарі Лапена - Небажаний гість

– Здається, у тій машині хтось є, – каже Лорен.

– Чому вони не ввімкнули аварійні вогні? – бурчить Ієн.

Він обережно зупиняє авто на узбіччі, пильнуючи, щоб часом самому не скотитися в кювет. Лорен полишає тепло салону й одразу грузне у кількох дюймах свіжого снігу, який набивається їй у чоботи, обпалюючи щиколотки. Вона чує, що Ієн теж вийшов із машини з протилежного боку, хряснувши дверцятами.

– Агов! – гукає Лорен у напрямку нерухомого автомобіля. Водійські дверцята повільно відчиняються.

Вона починає обережно спускатися схилом, кілька разів мало не послизнувшись. Земля нерівна, а тому рівновагу втримувати важко. Врешті Лорен дістається до машини й, ухопившись лівою рукою за дверцята, щоб не впасти, зазирає до салону.

– З вами все гаразд? – питає.

За кермом виявляється жінка майже одного з нею віку – років тридцяти. Вона має трохи наляканий вигляд, але на лобовому склі жодних тріщин, та й пасок безпеки застібнуто. Лорен переводить погляд далі, на жінку на пасажирському сидінні. Обличчя у тої пополотніло й вкрилося краплинками поту, а сама вона незмигно дивиться поперед себе, геть не помічаючи Лорен. Здається, вона пережила неабияке потрясіння.

Водійка кидає швидкий погляд на свою супутницю, а тоді зі вдячністю повертається до Лорен.

– З нами все гаразд, дякую. Ми з’їхали з дороги усього кілька хвилин тому. Саме думали, що тепер будемо робити. Аж тут ви на нас натрапили.

Ієн підійшов позаду Лорен і тепер зазирає їй через плече, роздивляючись двох жінок у салоні автомобіля.

– Здається, вам знадобиться буксир, – каже він, даруючи їм свою чарівну усмішку.

– Просто чудово, – зітхає жінка за кермом.

– Куди ви прямуєте? – питає Лорен.

– До готелю «У Мітчелла».

– Оце так збіг, – каже Ієн. – Ми теж туди їдемо. Щоправда, не думаю, що у цій глушині є ще щось. Давайте ми вас підвеземо, а вже в готелі ви домовитеся, щоб хтось витяг ваше авто з кювету?

Жінка полегшено всміхається й киває. Вона явно рада несподіваному порятунку. «Та й не дивно, – думає Лорен, – тут цілком можна замерзнути на смерть». А от її супутниця ніяк не реагує. Ніби поринула у власний світ.

– У вас є речі? – питає Лорен.

– Так, у багажнику.

Водійка виходить із салону й починає пробиратися крізь глибокий сніг до задньої частини авто. Її пасажирка, нарешті оговтавшись від трансу, теж вибирається з машини й наздоганяє свою подругу, коли та саме відчиняє багажник. Кожна виймає звідти по сумці.

Ієн уже видерся на узбіччя і, нахилившись униз, допомагає кожній з трьох жінок вибратися з кювету. Навіть з його допомогою підйом виходить незграбним.

– Величезне вам дякую, – каже водійка. – Мене звати Ґвен, а це – Райлі.

– Я Лорен, а це – Ієн, – називається їхня рятівниця. – Сідайте хутчіш у машину. Тут так холодно.

Лорен крадькома зиркає на жінку на ім’я Райлі, яка так і не промовила ні слова. Цікаво, що з нею таке. Щось у цій Райлі її насторожує.

Беверлі Салліван жбурляє сумку на підлогу й окидає поглядом кімнату. Ідеально. Точнісінько як на брошурі. Тут відчувається певна старомодна розкіш. Беверлі до такого не звикла, а тому повільно походжає кімнатою, торкаючись усього підряд. На велетенському антикварному ліжку гора подушок; різьблена шафа просто неймовірна, а товстий східний килим, мабуть, коштував цілий статок. Жінка зупиняється перед вікном, що виходить на подвір’я готелю. Заметіль зробила все довкола невимовно красивим. Свіжий сніг завжди вселяє в Беверлі надію.

Вона відвертається від вікна й зазирає в суміжну ванну – оазу з білого мармуру. Тут усе сяє чистотою й повсюди розкладено пухнасті білі рушники. Беверлі швидко оглядає своє відображення у витонченому дзеркалі над умивальником і повертається до кімнати. Сідає на ліжко, випробовуючи його на пружність, і починає гадати, де так забарився її чоловік. Генрі залишився унизу, біля стійки реєстрації, щоб розпитати про катання на лижах і ще бозна-що, тож їй довелося підніматися до номера самій. Генрі наполіг, щоб вона на нього не чекала, хоч Беверлі радо посиділа б у одному з оббитих темно-синім оксамитом крісел чи на одному з диванів біля кам’яного каміна у вестибюлі, поки її чоловік розпитував про спорядження. Та Беверлі не хотіла здіймати бучу. А зараз вона намагається не почуватися розчарованою. Жінка розуміє, що має пройти трохи часу, перш ніж Генрі почне розслаблятися. От тільки він, здається, намагається заповнити їхні вихідні активністю, у той час як вона хоче відпочити від метушні і просто побути удвох. Складається таке враження, ніби Генрі робить усе можливе, тільки б не залишатися з нею наодинці, ніби він зовсім не хоче тут бути.