Шарі Лапена - Небажаний гість

Ґвен привезла з собою кілька книжок і зовсім не проти втекти від реальності, занурившись у вигаданий світ. Її життя теж далеке від ідеалу.

Позаду стійки реєстрації західною частиною готелю проходить коридор, розділяючи в такий спосіб західне крило будівлі на передні та задні кімнати. У кінці коридору розташовано бар, куди якраз і зазирає Девід Пейлі, але зараз там порожньо. Праворуч від дверей стоїть барна стійка з вражаючою колекцією пляшок зі спиртним, от тільки немає нікого, хто налив би йому випити. Кімната оббита такими самими дорогими темними панелями, що й вестибюль. Навпроти барної стійки, у протилежному кінці кімнати, видніється красиво облицьований камін, а над ним висить картина, виконана олійними фарбами, – похмуре зображення чоловіка, який тримає за ногу фазана. Вікна бару виходять на подвір’я перед готелем. Перед каміном розставлено кілька маленьких столиків і старовинних, зате зручних шкіряних крісел. Це дуже чоловіча кімната.

Девід думає, що йому робити: залишитися тут і сподіватися, що надійде бармен, чи повернутися до вестибюля і зачекати, поки принесуть напої. Подорожувати одинцем іноді ніяково. Девід сідає у шкіряне клубне крісло біля каміна, у якому ще не розпалили вогонь, чекає кілька хвилин, бачить, що ніхто не приходить, і зрештою повертається до вестибюля. Там теж нікого немає; навіть молодик, що сидів за стійкою реєстрації, і той кудись зник. Девід ударяє по старомодному дзвіночку. Чітке дзеленькання лунає голосніше, ніж він очікував, і чоловік здригається від несподіванки. З коридору за стійкою реєстрації до нього вибігає молодик, що був тут раніше.

– Перепрошую, що змусив вас чекати, – каже той, вибачливо усміхаючись. – Через погоду нам трохи не вистачає рук.

– Я лише хотів чогось випити.

– Звісно. Ми подаватимемо напої тут, у вестибюлі. За кілька хвилин я привезу барний візок.

– Гаразд, я зачекаю, – миролюбно каже Девід.

Усе, чого він зараз хоче, – то це чогось випити й посидіти в зручному кріслі біля каміна. Тоді скуштувати смачної вечері і зануритися в глибокий безтурботний сон.

Чоловік сідає. Цікаво, хто ще складе йому компанію. Незабаром до нього вже долинає торохтіння коліс і дзенькіт келихів. Девід підводить голову і бачить, як молодик штовхає до вестибюля барний візок, заставлений усім необхідним. Тут є звичні барні інструменти, а також шейкер для коктейлів, відерце з льодом, кілька міксів і декоративних елементів, добрі лікери й різноманітні склянки та фужери. На нижній перекладині пляшки з вином, а також відерце, наповнене льодом, з якого стирчить загорнута у фольгу пляшка шампанського.

– Чого бажаєте? – питає молодик.

«Ще зовсім хлопчисько», – думає Девід. Його сьогоднішній бармен такий юний. Певно, йому двадцять один, не більше.

– Як вас звати? – питає він.

– Бредлі, – відповідає молодик.

– А ви достатньо дорослий, Бредлі, щоб подавати алкоголь у штаті Нью-Йорк? – глузливо питає Девід.

– Я старший, ніж здаюся, – розпливається в усмішці той. – Мені двадцять два.

– Тоді мені джин із тоніком, будь ласка, – Девід і собі усміхається.

Бредлі вправно готує напій. Спостерігаючи за ним, краєм ока Девід помічає якийсь рух і переводить погляд у той бік. Сходами до них спускається молода пара.

– О, те, що треба! – вигукує новоприбулий чоловік, помітивши візок. Він усміхається і потирає руки для ще більшого ефекту.

Та усмішка мимоволі привертає увагу. Завдяки їй незнайомець одразу ж викликає в Девіда симпатію. Він високий і худорлявий, зі скуйовдженим каштановим волоссям і незначною щетиною, у джинсах і простій сорочці – цілком невимушений стрій, хоча, як підозрює Девід, такий вигляд зійшов би тому чоловікові з рук будь-де. Девід радий його появі; йому зараз не завадить безтурботна розмова, допоможе відволіктися. Жінка, що прийшла з чоловіком, приваблива, але її краса не така разюча, як у тієї, яку Девід нещодавно проминув на сходах. На мить він замислюється, чи всі у цьому готелі приїхали парами.

– Не заперечуєте, якщо ми до вас приєднаємося? – питає новоприбулий.

– Зовсім ні, – каже Девід.

– Я Ієн, – називається чоловік і простягає руку для потиску.

Жінка теж простягає Девідові руку:

– А я Лорен.

– Приємно познайомитися, – відповідає він. – Девід.

– Тут доволі безлюдно, – зауважує Лорен, роззираючись довкола.

Бредлі киває:

– У готелі не так багато гостей. У нас дванадцять номерів, але цими вихідними заповнено лише шість. Через хуртовину кілька бронювань було скасовано. І дехто з нашого персоналу – як ото бармен і економка, – не змогли до нас дістатися. Але я тут, тож усе гаразд. – Він сплескує руками і з ентузіазмом додає: – Принаймні я непогано вмію змішувати напої. Мене сам бармен навчав.