Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

— Але в нас навіть немає доказів, що Кора жива, — каже Річард. — Це може бути якесь шахрайство.

— Якщо Кори там немає, я не лишатиму грошей, — каже Марко, спостерігаючи за тим, як Річард знову починає ходити перед вікном

— Не подобається мені все це, — каже Річард. — Ми мусимо повідомити поліції.

— Ні! — каже Марко.

Чоловіки дивляться один на одного. Річард першим відводить очі.

— Який у нас вибір? — питає Анна, готова розплакатися.

— У будь-якому разі, мені це не подобається, — каже Річард.

— Ми вчинимо так, як сказано в записці, — впевнено каже мати Анни, кидаючи на чоловіка пронизливий погляд.

Батько Анни дивиться на неї й каже:

— Пробач, Анно. Ти маєш рацію. В нас немає вибору. Ми з мамою краще займемося грошима.

Марко спостерігає за тим, як його тесть і теща сідають у свій «Мерседес» і їдуть. Він майже нічого не їв відтоді, як усе почалося. Джинси вже звисають на ньому.

Жахливий був момент, коли Річард сказав, що буде важко дістати гроші. Але він просто хотів показати, що він пуп землі. Він хотів продемонструвати всім, який він крутий. Хотів, щоб усі оцінили його значущість.

— Я знала, що вони погодяться зробити це для нас, — каже Анна, раптом опинившись поряд із Марко.

Як їй вдається постійно говорити щось не те? Принаймні стосовно своїх батьків. Як вона могла не бачити, яким насправді був її батько? Невже вона не розуміла, що він маніпулятор? Але Марко мовчить.

— Усе буде добре, — каже Анна, беручи Марко за руку. — Ми повернемо її. І всі нарешті побачать, що це ми були жертвами.

Вона стискає його руку.

— А потім ми змусимо ту кляту поліцію вибачитися.

— Твій батько ніколи не забуде про те, що це їхні гроші врятували нас.

— Він не ставиться до цього так! Він вважає, що рятує Кору. Я впевнена! Вони не використовуватимуть цього проти нас.

Його дружина часом така наївна. Марко стискає її руку у відповідь.

— Чому б тобі не прилягти й не спробувати відпочити? Я хочу ненадовго піти.

— Навряд чи я зможу заснути, але спробую. А куди ти?

— Хочу заскочити в офіс дещо перевірити. Я не був там відтоді… як забрали Кору.

— Добре.

Марко обіймає Анну.

— Хочу скоріше побачити її знов, — шепоче він.

Вона киває йому в плече. Він її відпускає.

Марко дивиться, як вона підіймається сходами, потім бере ключі з вази на столику в передпокої й виходить.

Анна збирається лягти. Але вона така заведена — водночас майже дозволяє собі сподіватися, що скоро знову побачить своє маля, і боїться, що все піде шкереберть. Як сказав її батько, в них навіть немає доказів, що Кора досі жива.

Але вона відмовляється вірити в те, що Кора мертва.

Вона скрізь носить за собою зелений комбінезончик, прикладає до обличчя і вдихає запах своєї дитини. Вона так сумує за нею, що від цього їй фізично болить. Груди знову болять. У холі нагорі вона зупиняється, притуляється до стіни й сповзає на підлогу перед дитячою кімнатою. Якщо заплющити очі й притулити комбінезончик до обличчя, можна уявити, що Кора й досі тут, що їх відділяє одна від одної лише простір холу.

Вона дозволяє собі побути в цьому видінні декілька секунд. Але потім розплющує очі. Той, хто надіслав комбінезончик, вимагає в них п’ять мільйонів доларів. Хто б це не був, йому відомо, що їхня маленька дівчинка варта п’яти мільйонів, і, очевидно, він дуже добре розуміє, що в Анни й Марко є можливість дістати такі гроші.

Можливо, це хтось, із ким вони знайомі, й досить близько. Вона повільно підводиться, застигає по дорозі до спальні. Можливо, це хтось, із ким вони добре знайомі й кому відомо, що вони мають доступ до коштів.

Коли все це закінчиться, коли Кора повернеться додому, вона присвятить усе своє життя дитині й пошукам того, хто викрав її. Можливо, відтепер вона дивитиметься на всіх людей, яких знає, як на тих, хто викрав її маля, або як на тих, кому відомо, хто це зробив.

Раптом вона розуміє, що, можливо, їй не варто носитися з цим комбінезончиком отак. Раптом щось піде не так і вони не зможуть забрати Кору, їм треба буде віднести костюмчика й записку в поліцію як доказ і підтвердження їхньої непричетності. Ясна річ, що відтепер поліція не підозрюватиме їх. Але будь-які зачіпки, які міг дати костюмчик, напевно, вже зіпсовані тим, що вона торкалася до нього й нюхала його, і навіть витирала ним сльози. Вона акуратно розкладає його на комоді у спальні. Вона дивиться на нього, покинутого на комоді. Вони лишає його там, разом із причепленою запискою з інструкціями. Вони не можуть собі дозволити припуститися помилки.