Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

Ресбак киває, заохочуючи її продовжувати.

Вона дивиться на серветку, важко зітхає та зводить очі на Ресбака.

— Одного дня вона зірвалася. Ми втрьох — Деббі, Сьюзен і я — чомусь лишилися в школі після уроків. Ми були в жіночому туалеті, аж раптом зайшла Анна. Вона побачила нас і завмерла. Потім привіталася, помахала рукою й пішла в одну з кабінок попісяти. Зізнаюся, для цього потрібно було мати певну сміливість.

Вона замовкає, а потім продовжує:

— У будь-якому разі, ми почали говорити їй різну гидоту.

— Наприклад, — уточнює Ресбак.

— Соромно зізнатися. Щось на кшталт: «Як тобі сидиться на дієті? Бо ти, здається, гладша, ніж була». Ми жахливо поводилися з нею. Вона вийшла з кабінки й попрямувала відразу ж до Сьюзен. Ніхто з нас такого не очікував. Анна схопила її за горло і вдарила об стіну. То була цементна стіна, кремово-глянцева, і Сьюзен сильно забилася об неї головою.

Дженіс кривиться, ніби повернулася до того туалету, де стоїть і дивиться, як її подруга, скалічена, лежить на підлозі, поки по стіні стікає кров.

— Я думала, що Анна вбила її.

— Продовжуйте, — підбадьорює Ресбак.

— Ми з Деббі кричали, але Анна не промовила ані слова. Деббі була ближче до дверей, тож вона побігла покликати на допомогу. Мені було страшно лишатися з Анною наодинці, але вона стояла між мною та дверима і я була занадто налякана, щоб рухатися. Анна дивилася на мене скляними очима. Ніби вона була десь не там. Я не знала, чи вона бачить мене. Моторошно. Нарешті прийшов хтось з учителів, а потім і директорка. Вони викликали швидку.

На цьому Дженіс замовкає.

— А поліцію ніхто не викликав?

— Жартуєте? — вона здивовано дивиться на нього. — У приватних школах це не вітається. Усі наслідки ліквідовувала директорка. Приїхала мати Анни, наші батьки і все… владнали. Розумієте, ми на це заслуговували, і всі про це знали.

Ресбак скрадливо продовжує розпитувати:

— А що було після того, як викликали швидку?

— Коли приїхали лікарі, Сьюзен поклали на ноші й занесли до карети. Ми з Деббі та з учителькою пішли за нею. Ми з Деббі плакали, билися в істериці. Директорка забрала Анну до свого кабінету, де вона мала дочекатися приїзду матері. Швидка забрала Сьюзен, а ми з учителькою лишилися чекати наших батьків на парковці.

— Пам’ятаєте ще щось? — питає Ресбак.

Вона киває.

— Перед тим як директорка забрала Анну до кабінету, Анна поглянула на мене, наче це була не вона, і запитала: «Що сталося?»

Ресбак каже:

— Що ви подумали, коли вона це сказала?

— Я подумала, що вона божевільна.

Поштар за дверима намагається проштовхнути купу листів крізь отвір у дверях. Анна стоїть на кухні й спостерігає. Вона могла б відчинити двері й забрати пошту, щоб спростити йому життя, але їй не хочеться. Вона знає, що всі ці сповнені ненависті повідомлення — для неї. Він дивиться у вікно й помічає її. На мить їхні очі зустрічаються, але він відводить погляд і продовжує запихати конверти. Менше тижня тому вони ще жартували одне з одним. Але тепер усе інакше. Листи падають на підлогу біля дверей неохайною купою. Він намагається просунути в отвір товстий пакунок, але той не пролазить. Поштар запихає його наполовину, а потім розвертається й іде до наступного будинку.

Анна стоїть, не зводячи очей із купи листів на підлозі, з пакунка в отворі. Він не дає отвору закритися. Вона підходить до дверей і намагається витягти його. Це такий конверт із бульбашками. Він застряг і не проходить. Їй доведеться відчинити двері й дістати його з вулиці. Вона визирає у вікно, щоб пересвідчитися, що там нікого немає. Репортери, які ще вранці були там, пішли разом із поліцією. Анна відчиняє двері, рвучко хапає пакет і швидко забігає назад, зачиняючи двері на ключ.

Вона бездумно відкриває пакунок.

Усередині лежав м’ятно-зелений комбінезончик.

Анна пронизливо закричала.

Марко почув її крик і стрілою примчав зі спальні. Він побачив, як вона стоїть біля дверей, помітив купу листів у неї під ногами. Нарешті він бачить краєчок м’ятного костюмчика, що визирає із пакунка.

Змертвіло-бліда, вона обертається до нього.

— Це приніс поштар, — каже вона, її голос лунає дивно і глухо.

Марко підходить до неї, і вона передає пакунок йому. Вони дивляться на нього разом, наче їм лячно його торкатися. Що як це чийсь злий жарт? Що як хтось вирішив порозважатися і надіслати м’ятно-зелений комбінезон жахливим батькам, які лишили дитину вдома саму?