Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

На жаль для детективів, літні канікули саме у розпалі, але Ресбак зателефонував заздалегідь і домовився з пані Бек, директоркою, в якої, очевидно, навіть улітку повно роботи.

Дженнінґз паркується на вільному місці. Школа — гарна кам’яна будівля, трохи схожа на палац, оточений зеленню. Місце аж пашіє грошима. Ресбак уявляє, як до парадних дверей під’їжджають розкішні машини й вивергають назовні дівчат із привілейованих родин. Але зараз тут панує мертва тиша, якщо не зважати на чоловіка, який стриже траву косаркою.

Ресбак і Дженнінґз підіймаються низенькими кам’яними сходами й натискають кнопку дзвоника. Скляні двері відчиняються, голосно клацнувши, і два детективи заходять усередину й за дороговказами в широкому коридорі проходять до приймальні, поскрипуючи підошвами по блискучій підлозі. Ресбак відчуває запах воску й лаку.

— Я не сумую за школою, а ви? — каже Дженнінґз.

— Та де там.

Вони заходять до приймальні, де їх зустрічає місіс Бек. Ресбак бачить, що їй ледве за сорок, і цей факт одразу ж його розчаровує.

Навряд чи вона була тут одночасно з Анною Конті. Але Ресбак сподівається на те, що лишилися якісь вчителі, котрі пам’ятають її.

— Детективи, чим я можу допомогти вам? — питає місіс Бек, проводжаючи їх до свого великого кабінету.

Ресбак та Дженнінґз сідають на зручні стільці перед столом, а вона розташовується за ним.

— Нас цікавить одна з ваших колишніх учениць, — каже Ресбак.

— Хто? — питає вона.

— Анна Конті. Але коли вона тут навчалася, її прізвище було Драйз.

Місіс Бек мовчить, а потім киває:

— Зрозуміло.

— Я так розумію, ви не працювали тут, коли Анна навчалася у школі, — каже Ресбак.

— Ні. Боюся, це було ще до мене. Бідна жінка. Я бачила її по телевізору. Скільки їй років?

— Тридцять два, — каже Ресбак. — Здається, вона навчалася тут від садочка і до кінця школи.

Місіс Бек усміхається.

— Багато наших учениць лишаються тут від садочка й до вступу в хороший коледж. Дуже великий відсоток тих, хто вступає до нас, закінчує нашу школу.

Ресбак посміхається їй у відповідь:

— Ми б хотіли переглянути її особову справу, в ідеалі — поговорити з кимось, хто спілкувався з нею особисто.

— Зараз я з’ясую, що можна зробити, — каже місіс Бек і йде з кімнати.

Вона повертається з текою кольору шкіри буйвола.

— Так, як ви й кажете, вона була тут від садочка до дванадцятого класу. Чудово навчалася. Потім вступила до Корнелльського університету.

Простягаючи руку до файлів справи, Ресбак подумав, що більшою частиною роботи цієї жінки є піар. Дженнінґз нахиляється, щоб також проглянути папери. Ресбак упевнений, що попри позитивну характеристику директорці дуже хотілося б, щоб сумнозвісна тепер Анна Конті ніколи не винагороджувала своєю присутністю стін школи Сент-Мілдред.

Вони із Дженнінґзом мовчки переглядають документи, доки місіс Бек нервово совається за столом. Там майже нічого немає, окрім бездоганних табелів з оцінками. Нічого не впадає їм в очі.

— Може, хтось із тодішніх учителів досі тут працює? — питає Ресбак.

Місіс Бек розмірковує. Нарешті вона каже:

— Більшість із них переїхали, але місіс Блікер звільнилася лише минулого року. Я побачила в теці, що вона навчала Анну англійської у старших класах. Можете поговорити з нею. Вона живе тут неподалік.

Вона записує ім’я та адресу на папірці.

Ресбак бере його й прощається:

— Дякую, що приділили нам час.

Вони із Дженнінґзом повертаються до задушливої машини. Ресбак пропонує одразу вирушити до Блікер і дорогою перехопити сендвіч.

— Що ви сподіваєтеся накопати? — питає Дженнінґз.

— Ніколи ні на що не сподівайся, Дженнінґзе.

Коли детективи приїздять до будинку вчительки на пенсії, їх зустрічає жінка із прямою спиною і пронизливим поглядом. Ресбак подумав, що вона виглядає саме так, як і має виглядати людина, яка викладала англійську в приватній жіночій гімназії.

Місіс Блікер уважно вивчила їхні посвідчення, а потім оглянула і їх самих, перш ніж впустити через двері.

— Обережність ніколи не завадить, — пояснила господиня.

Дженнінґз перезирається із Ресбаком, коли вона веде їх вузьким коридором до своєї вітальні.

— Сідайте, будь ласка, — каже вона далі.

Дженнінґз і Ресбак одразу ж сідають на два оббиті тканиною стільці. Вона повагом влаштовується на канапі навпроти. На журнальному столику лежить товстий роман «Барчестерські вежі» видавництва «Пінґвін классікс», а поряд із ним — айпад.