Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

На кухні — хрестися та втікай! Із чого почати? Роботи — непочатий край. А що означає — непочатий край? Непочатий — тобто цілий? Край — це земля чи кінець? Мабуть, кінець. Отже, нема ні початку, ні краю. Тобто безмежність. Безмежність у просторі. А в часі — вічність. Тобто роби роботу вічно. Боже, яка багата і гнучка наша мова!

Марго завжди займалася філософією слова, доки поралася на кухні. Прибирання в хаті теж викликало в Марго філософські асоціації — з приведенням світового хаосу в світовий порядок. А це є власне творення світу. Тобто якщо хочеш зробити щось путнє — почни з наведення порядку. Саме це було необхідно Марго саме тут і саме тепер: приводячи матеріальний хаос у матеріальний порядок, привести свій душевний хаос у душевний порядок.

Максим зайшов до кухні.

— Мам, давай я!

— Не треба, я сама. Ну, які новини, синочку?

— Та, ніяких.

— Які на сьогодні плани?

— Та, ніяких.

Марго замугикала під носа щось легеньке, і робота зарухалася. Прибирання, миття посуду, готування сніданку, замішування тіста, прання білизни, мугикання і філософські роздуми завжди відбувалися одночасно.

Нарешті сніданок готовий. Хлопці люблять у суботу та неділю снідати у вітальні. Марго подає на возику сніданок, заходить у кімнату і бачить, що всі лежать — хто на дивані, хто на підлозі — і в піжамах дивляться телевізор. Марго на мить завмерла на порозі.

— «Вони забирають у нас наших хлопчиків і роблять з них собі подібних…» — автоматично пробурмотіла вона.

— Що? — не обертаючи голови, промовили всі вголос.

— Та, нічо — сказала вона.

Доправивши суботній сніданок у чоловічу компанію, вона зазвичай летіла допирати, доварювати, допікати, доприбирувати і робити ще багато різних «до-». Але цього разу присіла на стілець у вітальні і почала спостерігати за сімейним чоловічим світом.

По телевізору показували футбол. Чотири допіру не хворих чоловіка дивилися на те, як двадцять два ще здоровіших спітнілих молодиків бігають по полю за м’ячиком і по-дитячому серйозно намагаються його відібрати один в одного і копнути ногою. Марго замислилася. Який дивний цей чоловічий простір. «Вони — безсилі в світі природному, витворюють собі штучний світ і, мов діти, бавляться в ньому, вдаючи із себе дорослих». Ні, цього збагнути неможливо. Точніше, можна зрозуміти педантичних британців, які кілька століть тому з протестантським рвінням відпахавши у своїх офісах, виходили в поле, на майданчик, щоб розслабитися, і не просто так розслабитися, а морально і фізично підготуватися до нової виснажливої роботи на полі витворення буржуазного суспільства. Ще якось можна зрозуміти гравців. Ну а як зрозуміти мільйон чоловіків, які сидять на трибунах чи біля телевізорів, коментують гру професіоналів словами «Ти, козел, куда м’яча кидаєш!», начебто особисто вони краще від професіоналів грають у футбол? Як зрозуміти тих, що ловлять фізіологічний кайф від того, що хтось інший перекочує м’яч по полю? Оце і є чоловіче безсилля. Ні, цей світ надто чужий і незрозумілий. Як збагнути представникові природного світу: навіщо вбивати чи просто обпльовувати людину лише за те, що хтось не так копнув м’ячика? Навіщо? Бо в чоловічому світі існують штучні цінності, які переважають справжні вічні цінності — життя, добро, любов.

— Ма! Що з тобою? Ти дивишся футбол? Щось у лісі здохло! «Вони забирають від нас наших хлопчиків і роблять із них собі подібних».

Це я винна. Я погана мати. Я віддала своїх хлопчиків…

Марго розгублено озирала свою сім’ю, яку всі вважали ідеальною…

Слава богу, настав понеділок. Марго кулею вилетіла з дому, вдихаючи разом з ранковим повітрям запах свободи. Їй було до смерті цікаво: чи екскурсія печерою — то правда, чи плід хворобливої уяви незадоволеної плоті Марго?

Однак з’ясувати нічого не вдалося. Шеф несподівано поїхав у відрядження. На тиждень. У Стамбул. На його місце сів Спиридоненко, який не докучав співробітникам постійними нарадами і вкручуванням мізків, а зачинився в кабінеті, пустивши роботу на самоплин. Свєтка і Леська уникали Марго й одна одну, Марго про всяк випадок чинила так само.

Тільки Андибер лишався самим собою. Він активно спілкувався зі Спиридоненком щодо виробничих питань, консультувався з Марго, давав указівки Свєтці, робив калькуляції з Леською.

Марго, скоса поглядаючи на нього, намагалася уявити його до пояса оголеним, у червоних шароварах, із золотою сережкою у вусі і оселедцем на голові замість хвостика позаду. А уявивши, відразу ж відкидала від себе «ідіотські думки».