Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Ахме… тобто шефе… — і зніяковіла від своїх слів.

Але шеф підіграв Марго:

— Я знаю, як догодити вельможній пані! — з турецьким акцентом проспівав він і вказав очима на Андибера.

Публіка заревіла від задоволення. Андибер сміявся, однак у гру не вступав. Тільки Леська почувалася розгубленою.

— Слухай, Лесько, а ти взагалі вийшла з печери? Щось тебе на свіжому повітрі не було…

— Я, мабуть, опинилася в іншому часі. Пам’ятаю, що я ходила з якимись старими геодезичними інструментами і щось вимірювала в тих печерах. А до мене зверталися «пане Дебоскет».

— Як-як? — розреготалися всі.

— Дебоскет.

— Хто це такий?

— Це військовий інженер-підполковник, генерал-аншеф, який виконував протизсувні роботи на дніпрових схилах і в печерах Лаври Київської в середині ХVІІІ ст., — пояснила Леська. — Я вже весь Словник Ефрона і Брокхауза виштудіювала.

— Так-так, — замислився шеф. — То що ж це таке відбувається? Друга реальність? паралельний простір? паралельність часу?

— Це наші минулі життя, — розмірковувала вголос Леська. — Дивно, що ви всі опинилися разом, а я окремо.

— Ні, — сказала Марго, — судячи з того, де ми були, то це скидається не на історичні часи, а на ірреальність.

— Це масова галюцинація, — констатувала Свєтка, якій ніяк не хотілося, щоб це було хай навіть позачасовою, але реальністю.

— А ти помовч, — дещо загрубо гримнув Спиридоненко і тут же злякався своїх слів.

— Садюга! — прошипіла та.

— Слухай, Свєтко, ти мені тоді сказала, що я буду жити у блуді з невірним і характерником. А що таке характерник?

— От, село! — засміявся шеф. — Це ж так називали козаків, за те, що вони начебто не силою воювали, а чарами.

— Правда, Андибере? — пішла Марго в атаку на Андибера.

— Правда, — просто і легко сказав він.

— Слухай, Андибере, а хто ти взагалі такий? — спитав шеф.

— Характерник, — знову просто і легко відповів він. І всі так само просто і легко повірили йому.

— Ну що, народе, підемо на екскурсію в печеру ще раз? — запропонував шеф.

— Я — пас, — вперлася Свєтка. — Мені досі від ланцюгів руки болять.

— І я не піду, — озвалася Леська. — Вам усім там весело разом! А мені що, нема чого робити, тільки укріплювати печери.

— Щось мене теж не тягне… — промимрив Спиридоненко.

— Та ти що, Спиридоненку, в тебе вдома жона-мегера, пекло, а ти не хочеш пожити в іншому часі? — оптимістично заохотив шеф. — А я іду! Марго, вперед!

— Стоп-стоп, — завагалася та. — Треба когось із собою взяти. Самим якось моторошно.

— Покличемо двірника Васю, — весело запропонував шеф і викликав того по селектору.

Двірник Вася, за сумісництвом водій, за сумісництвом столяр і за сумісництвом слюсар-сантехнік, був дуже питущий і водночас дуже акуратний чоловік. Він стояв у дверях, мнучи кашкета у великих порепаних руках, і по-собачому віддано дивився на шефа.

— Васю, — серйозним тоном сказав шеф. — Там у підвалі є металеві двері. Так нам треба туди зазирнути.

— Без проблем, шефе, — сказав він. — Але там нічого нема.

— Як це, нічого нема? — всі здивувалися.

— Ну, колись там був якийсь прохід чи бомбосховище, але його після війни замурували.

— Ти впевнений?

— Так, шефе. Не вірите — ходімо разом.

Ніхто не вірив. Точніше, ніхто не хотів вірити в колективну галюцинацію. Всім хотілося ірреальності, потойбіччя, таємниці. Однак побачивши за знайомими металевими дверима замуровану стіну, вони зазнали найгіркіших хвилин свого життя.

Ніхто б ніколи не здогадався, що може зробити одна замурована стіна з колективом однієї установи. Керівний склад пережив колективний стрес, з якого перейшов у колективну депресію, яку кожен переживав по-своєму. Свєточка обрізала нігті і «зірвалася з цепу». Шеф утратив сексуальний потяг і почуття гумору. Леська замкнулася у собі і, здається, стала щовечора приймати стограм. Спиридоненко сів на якусь дику дієту, щоб очистити своє тіло від шлаків, і зненацька став ревним християнином. Марго змінила енергетичну полюсність: якщо раніше в неї все горіло в руках і мізках, то тепер вона стала лінивою і фригідною.

Один Андибер, здавалося, не змінився. Він жив своїм дивним життям: гасав на величезній швидкості на своїй «антилопі гну», слухав у навушники Вівальді і Моцарта, роздивлявся старого граба з вікна свого офісу, ніколи не розмовляв по телефону з членами своєї сім’ї. А як він харчувався! В обідню перерву ніжно клав на велику тарілку три креветки і три листочки салату, збрискував усе це кількома крапельками лимонного соку. Причому видушуючи лимона, він рахував крапельки: раз, два, три, чотири. Ні краплі більше, ні краплі менше. Або їв гарячий рис дерев’яними паличками. Або повільно відрізав тонее-сеньку, аж прозору смужечку сиру, довго роздивлявся її на світло, а потім клав до рота. Меню було щораз іншим. Марго впевнювалася, що це меню не мало ніякого значення. Значення мав лише сам процес приготування і споживання їжі, це театральне дійство, яке мало б вивести Марго із себе і позбавити її апетиту.