Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Марго підвела голову. Малиново-бузковий колір степового цвіту оточив її зусібіч. Краса неймовірна. Лілова хвиля пливла за бузковою і зникала на білому горизонті. Як пахне! Новим життям. Надією. Марго опустилася на землю, заплющила очі і поринула в своє тіло. Нога не боліла. Не те, щоб зовсім не боліла, а просто бавилася у біль. Пити не хотілося. Не те, щоб зовсім не хотілося: виявляється, можна обійтися без води. Сонце пекло, однак Марго відчула на собі скляний скафандр, який гамував проміння. Каркання видалося їй не лихими віщуваннями — просто воронячими любовними забавами.

«Я ношу в собі ще один світ, — спало їй на думку. — Цілий космос».

Вона лежала на степовій траві і прислухалася до світу в собі.

Почувся стукіт копит. Андибер, — ні на мить не завагалася Марго. Він гарцював навколо неї на коні і сміявся. Він був не з оселедцем, а з довгим змиленим від довгої дороги волоссям, що трохи закрученими пасмами спадали на засмаглі плечі. Кінь ставав на диби, гупав об землю важкими копитами і пронизливо іржав. Андибер виконував на коні якийсь дивний ритуальний танець, у якому Марго безпомильно читала: «Я кохаю тебе, моя королево!»

Потім Андибер витяг кочівницький бурдюк і освіжив Марго холодною водою. Стало легко і приємно. Марго повільно підвелася, повільно обсмикнула спідницю, повільно познімала з себе травинки, повільно вставила ногу в стремено другого коня, повільно сіла на коня і, звісивши ноги на один бік, узяла вуздечку в руки і повільно рушила вперед за Андибером. «Ти будеш жити в гріху з характерником» — згадала вона. Але ці слова не викликали в неї негативних емоцій. Навпаки. Хотілося сміятися.

Вони їхали дуже повільно. Всередині в неї похитувався другий світ.

Вони їхали дуже довго. Аж поки сонце не почало сідати за обрій. Аж поки вони не дісталися річки. Аж поки світ всередині Марго не став бунтувати.

Марго роздяглася до сорочки і повільно зайшла у воду. Вода прийняла її в свої обійми. П’ять хвилин тому вона відчувала себе торбою, набитою камінням. Каміння тягло ноги, плечі, спину, перекочувалося в животі і в голові. А у воді Марго стала абсолютно безтілесною. Вона рибою попливла по річці, а Андибер — за нею. Дві великі рибини плюскалися і бризкалися, пірнали і сміялися.

Коли Марго виходила з води, Андибер уже розкладав вогнище на березі. Побачивши, як мокра груба полотняна сорочка обліпила її великі груди, живіт, стегна, він підвівся і завмер. В його очах зблиснули збентеження і тепло, острах і тривога, захоплення і трепет, синівська безпорадність і батьківська сила. Хто вміє так дивитися на жінку, того жінки люблять.

Звечоріло. Марго сушилася і грілася біля вогню. Андибер доварював юшку з риби, яку ловив перед тим у річці просто руками, а потім, дмухаючи, годував Марго. Жінки люблять чоловіків, що їх годують. Вони, щоправда, люблять і тих чоловіків, яких годують самі. Однак це зовсім різні відчуття. До чоловіка, якому готує жінка сніданок, обід і вечерю, якому пере і прасує, купає в ванні і чухає спину, жінка почуває те саме, що й до своїх дітей. Чоловік, що готує страву, відкриває маленьке віконце до найдальшої і найпотаємнішої комірчини жіночого єства.

Марго заплющила очі і поринула в сон, оточена фіолетовою ніччю.

— Вар’яти, вперід! — скомандував Камікадзе, і мікроавтобус із соціологічною групою вирушив «у поле».

Поїздка завжди розпочиналася з оповідей про те, хто, кого і як не хотів відпускати у відрядження.

Дружина шефа вчинила скандал, чим стерла і без того непевні докори сумління. Він схопив ящик горілки, куплений за рахунок фірми, маленький джентельменський рюкзачок, у якому, як пізніше виявиться, немає нічого, окрім кількох пар шкарпеток і зубної щітки, і втік з дому. Дружина Спиридоненка навпаки — стала солодкою і покірною. Вона сама склала йому чемодан, напакувала цілу сумку пиріжків, консервації, мила і туалетного паперу, артистично сказала на дорогу: «Бережи себе!» і ніжно помахала йому ручкою з балкона. Свєтка останній тиждень гасала містом, намагаючись до когось прилаштувати свого капосного кота. Врешті-решт кіт їхав разом з усіма в експедицію за рахунок фірми. Лесьчине відрядження ледь не зірвалося. І якби не шеф, який за гроші фірми найняв жінку, що доглядатиме за її матір’ю і за сумісництвом за складним підлітком, то це б сталося. Однак Камікадзе високо цінував Лесьчині здібності до раціональної організації побуту в «полі», за розважливість у розподілі фінансів фірми, а також за особисті заслуги в особистому житті шефа. Тож Леська, дещо знервована, проте вільна, сиділа в мікроавтобусі. Вася-водій прозвітував, що він віддав «на оздоровлення» свою також питущу дружину в один специфічний заклад, до речі, теж за рахунок фірми. Після чого Марго не витримала і саркастично зазначила, що фірмі варто було б хоч щось профінансувати і для Марго. Шеф пожартував, що профінансує її хрестини, чим поцілив їй прямісінько в серце.