Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Цить-цить, — обривали її колеги, — «про грустное не надо». Після цього ще раз пили за солодку свободу. І ще раз. І ще раз.

Соціологічна фірма, яка в побуті мала назву «Розкажи мені, любиш ти чи ні?», заспівала однойменну пісню. Як правило, після цієї пісні відрубувався Вася.

Однак, на диво, цього разу він не відрубався, а жалібно нечленороздільно попросив шефа заспівати «Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза». Це викликало бурю позитивних емоцій. Усі сміялися до сліз, згадуючи шефову відповідь на запитання американця «Яке головне питання для України?» Шеф разом з колективом виконав замовлення Васі. Щоправда, співали цю пісню несерйозно, насміхаючись над трагічним змістом. Однак Вася сприйняв це по-своєму. Він обливався сльозами і, б’ючи себе в груди, став клястися в любові шефові:

— Я за вас, та я за вас, та я на край світу піду. Хочете, хоч зараз підемо ясир збирати?

— Що? — оторопів шеф.

— Ну, не хочете зараз, то можемо завтра!

— Який ясир? — розпитував Васю Камікадзе в повній тиші.

Вася розводив руками, не в змозі чи то дібрати, чи то вимовити слова. Його повіки зрадливо злипалися, і публіка, знаючи, що він от-от упаде, намагалася будь-що втримати його від цього.

— Я шо, — белькотів він. — Я нічого. Ахмет сказав, Ібрагім зробив.

— Хто такий Ібрагім? — допитувався шеф. — Ти, чи що?

— Чуєш, Андибере, — засміявся Вася і показав на шефа. — Шо з ним таке? Пахлави об’ївся?

Вася був п’яний, як чіп. Однак усі навколо почали миттю тверезіти.

— До речі, Андибере, класно ти його наколов! — Вася зареготав і показав всі свої пеньки в роті. — Як це тобі вдається: щойно ти був у ланцюгах, а тут дивлюся: Ахмет у ланцюгах, а ти на коні! Га-га-га! Ти точно характерник!

Шеф схопив Васю за барки.

— А при чому тут я, Ахмете. Я шо? Я нічо! Це все він! Їй-бо, він характерник. Я сам бачив на власні очі, як він руками ловить кулі.

— А ще що ти бачив, Ібрагіме?

— А ще бачив, як ти один на один проти татарського загону воював: глипнув на них крізь зігнуту стрілу, так вони самі себе порубали і згинули. Ось так-то.

Усі мовчали. Вася здивовано окинув їх поглядом:

— А шо таке? Не поняв! Шо я таке сказав?

— Так, — сказала Марго, — нашого полку прибуло… — І налила собі горілки.

— Тобі скоро народжувати, — відставив від неї чарку Андибер, узяв за руку і повів до виходу.

У Марго округлилися очі.

— Цур тобі, нечистий! — утрутився Спиридоненко і, вказуючи на Андибера, зарепетував баб’ячим голосом: — Це він! Це все через нього! Він знається з нечистим! Щойно він у нас з’явився, так ми всі подуріли!

— Я хрест святий ношу на грудях, — розірвав пазуху Андибер. — І в Бога вірую!

Жінки з цікавістю роздивлялися його волохаті груди.

— Так, — сказала Леська. — Це вже «білочка».

— Що-що? — перепитав Спиридоненко.

— Біла гарячка, — гаркнула та.

— А ти помовч! — загаласувала зненацька Свєтка і кинулася на подругу. — Ти взагалі з іншого часу!

— Я?! — обурилася та. — Та я, та я…

Вона хапала ротом повітря, як риба на березі, намагаючись знайти відповідний аргумент, однак у цю мить Марго, схопившись за живіт, закричала:

— Рятуйте! Дитина йде!

Усі, крім Васі, який солодко спав, поклавши писок у миску з олів’є, підскочили з місця і заметушилися.

— Паліть піч! — скомандував Спиридоненко. — Кидайте побільше дров, а її на черінь! Чоловіки, геть із хати! Повідкривайте всі вікна, двері, порозв’язуйте все, що маєте на собі зв’язаного! А ти, — звернувся він до Марго, — розпусти волосся! Так легше буде народжувати.

Марго не розуміла, що з нею відбувається. Біль роздирав тіло. Та цей біль був їй знайомий. Попередні пологи тривали по дві доби і закінчувалися кесаревим розтином. Марго із жахом подумала: хто ж тут з неї витягне дитину? Біль не можна ні з чим порівняти. Іде дитина. Довгождана. Очікувана. Дитя любові.

Марго натужно кричала. Стогнала. Кидалася. Молилася. Плакала. Кликала на допомогу Матір Божу. Рвала на собі волосся. Хапала за руку бабуповитуху. Скімлила. Металася по хаті. Стрибала. Падала. Божеволіла. Вила. Сміялася.

— Андибере, — командував Спиридоненко. — Біжи до попа, хай відкриє церкву і попроси в нього ключі від церкви.

Коли Марго поклали на живіт ключі, вона відчула, як тіло внизу рветься, як тріщить шкіра.

— Тужся! — крикнула їй на вухо баба-бранка. — Ще! Тепер не тужся. Не тужся, я сказала! Давай знову! Ще! І ще трохи! І ще зовсім мало! Ось вона!

Ця мить, коли зненацька вщухає жахливий біль, для жінки триває вічність. Лише цю мить можна назвати щастям. Жінка стільки разів переживає мить щастя, скільки вироджує дітей. Саме вироджує. Зникнення болю поєднується з почуттям здивування від вигляду маленького беззахисного червоного тільця, яке показує жінці акушерка. Це мить усвідомлення, що відбулося витворення нового світу, нового життя. Це подія космічного масштабу, подія, яку жінка переживає фізично.