Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Полтавщина чарувала своєю нестандартністю. Вона є зразковою опозицією до європейських стандартів. Замість максимального перетворення ландшафту — максимальне пристосування до ландшафту. На противагу європейському раціональному використанню кожного сантиметра вимордуваної цивілізацією землі — полтавське «землі — хоч вдавися, води — хоч втопися, лісу — хоч повісся». Замість активної метушні філософський підхід до життя. На противагу «відкритому суспільству», що живе відкрито, у відкритих поселеннях, де кожен двір і садиба, як на долоні, — «закрите суспільство», люди, що живуть у захованих по ярах і хуторах хатках. Народ тут, випещений красою природи і родючістю землі, нікуди не поспішає, не вигадує додаткових клопотів, щоб вичавити з цієї землі більше. Навіщо силувати себе і землю? Земля — це матінка. Її треба любити і не ображати.

У цій місцевості опитування іде своїм чином. Якщо люди «при дорозі» хапають усе на льоту і розуміють вас із півслова, то тут треба довго і нудно і в деталях пояснювати що і як. Якщо люди «при дорозі» цінують свій і ваш час, то тут люди не шкодують ні свій, ні ваш час. «Заїжджати» треба до кожного здаля, вникати в подробиці його побуту, життя, на відміну від людей «при дорозі», які вимагають, щоб усе було швидко і по суті. Саме тому тут робити опитування нашвидкуруч неможливо. А часу ж обмаль. Викручуйся як хочеш.

Ось і викручувалися. Основні опитування робили вручну, а частину анкет лишали на корпунктах, де їх поширювали, збирали й обробляли.

Матеріали колишніх козацьких поселень відрізнялися від «кріпацької» зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиділи собі й чекали, коли ж стануть панами. Але не дай Бог, якщо хтось із їхніх ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили! Та й справді: бути бідним на Полтавщині — гріх. Це вже треба бути таким ледацюгою… Адже тут посади дитя — виросте.

Через місяць усі вже потомилися не на жарт. Матеріалів було багато, і їх передавали в Київ для розшифрування, обробки і внесення в комп’ютер. Однак для професіоналів картина й без того вимальовувалася. Вони за місяць набили руку і були справжніми майстрами поля. Народ легко йшов з ними на контакт і розкривався до останньої клітинки.

Відбулося рокірування: на МТС посилали Андибера з пляшкою й отримували іскрометні й відверті матеріали. Марго продовжувала вислуховувати жіноцтво і старих. Хоча Марго й Андибер працювали «у зв’язці», підстраховуючи одне одного, проте ситуація постійно роз’єднувала їх. Андибер уже мав добрий досвід соціолога, тож досить швидко опанував принципи соціопсихологічного аналізу. Незважаючи на сережку у вусі і хвостик іззаду, сільські чоловіки вже через кілька хвилин визнавали його за свого. Сільські жінки дещо соромилися його, тому тільки шарілися або реготалися. Зате зв’язка Марго-Андибер завжди була обласкана теплими полтавськими господинями саме завдяки Андиберові. Вони ніколи не поверталися з «поля» голодними, а часом навіть привозили із собою курочку чи качечку. Вони були чудовими партнерами, добре ладили. Обоє любили свою роботу і сільських людей, незважаючи на те, що були міськими мешканцями в другому-третьому поколінні. У них були в цій експедиції найякісніші матеріали.

Щодо особистих стосунків, то вони й досі були «на ви». Обидві сторони чітко дотримувалися цього правила, цінуючи своє взаєморозуміння, боючись перейти межу, перетворити їхні партнерські стосунки на фамільярність і панібратство, чи, не дай Бог, на «командировочний роман».

Кінець першого місяця «поля» мав свої особливості. Наближався час шкільних канікул, і материнське серце Марго почало вимагати до себе під крило дітей, про що вона повідомила чоловіка і свою свекруху. Ніхто не заперечував. На кінець першого місяця зі Свєткою завжди буває зрив. Вона плаче перед шефом, звинувачуючи його в тому, що вона через його дурнувату фірму не може влаштувати свого особистого життя, що її ці села задовбали, що вона завтра поїде додому. Однак наставало «завтра», а вона додому не їхала. Заностальгував за домом Спиридоненко. Він знав, що поки він виконує свій громадянський обов’язок, його жінка з кимось іншим виконує свій сімейний обов’язок. Його ККД різко упав. В одному з районних центрів їхня група поповнилася ще однією особою — Лесьчиним «важким підлітком». Її сюди притарабанив інспектор по роботі з неповнолітніми. Віка фиркала і плювалася на цю «дебільну провінцію», а Леська давала їй потиличники.