Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Зненацька шеф замовк на півслові, і Марго із заздрістю уявила, як Леська пробирається рукою до нього в спальний мішок. Марго відчула специфічне хвилювання. Скільки це часу вона не нюхала чоловіка? Леська під боком у Марго засовгалася. Шеф уривчасто задихав. Що там робить Льоля? Плеще язиком? Отож-бо. Марго було соромно, однак вона вслухалася в кожен звук, що долинав з Лесьчиного боку. Вони про щось перешіптувалися. Марго не могла почути, про що саме, бо гроза за вікном притлумлювала слова. Невже вони наважаться в таких обставинах?.. І як це можливо здійснити? Та вони такі, що на все підуть! Сорому ні на грам! Цікаво, а тепер що вони роблять? Якось дивно вовтузяться… Марго напружилася і відчула солодке відчуття бажання…

Раптом її шию й вухо обпік гарячий подих. «Моя королево…» — прошепотів Андибер і ошпарив її поцілунком. Марго піддалася не замислюючись. Її тіло давно вже чекало на такий поцілунок.

У вікно хтось агресивно загупав. Усі перелякано підхопилися, а дехто смачно вилаявся.

— Відчиняйте, відчиняйте!

Усі пізнали голос Васі. От народ! Ніхто навіть не потурбувався: що з ним сталося.

Сердитий шеф пішов відчиняти. Льоля запалила свічку, оскільки пропало світло, і раптом побачила, що вона надто далеко лягла від чоловіка. Вона відсунула його спальний мішок від Лесьчиного, запхала його в кут і заблокувала йому вихід своїм матрацом. Прийшов шеф з двору і, побачивши таке, сказав Льолі, що взагалі у полі хлопці сплять окремо від дівчат. Тож попередню гармонію розташування спальних мішків було порушено. Хату поділили навпіл — хлопчики окремо, дівчатка окремо.

Довго гріли Васю, годували недоїдками вечері, поїли чаєм і заспокоювали. «Кого він нагадує?» — думала Марго. Він увесь тремтів від страху, бо в цих ярах почувався, як у пазурах у Мінотавра.

— Я забув тебе попередити, Васьок, що тут Блуд водить, — чи то серйозно, чи то жартома сказав шеф, поплескавши нещасного Васю по плечі.

— Га?

— Ну, нечистий такий, який спеціалізується на збиванні зі шляху подорожніх.

— Не треба, шефе…

Марго дивилася на стару іконку Матері Божої і дякувала в молитві, що вона не допустила гріха. Однак у душі розуміла, що її справи кепські. Вона себе добре знала і дуже за себе боялася. Андибер сів до грубки і, підкидаючи дрова, замислено дивився на вогонь. Спиридоненко спав. Одна Леська вмирала від сміху, поглядаючи на злого шефа, в якого все падало з рук.

— Їдьмо звідсіля, шефе, — благав Вася. — Тут добра не буде!

— Завтра вранці й поїдемо! Не хвилюйся! Ці місця відразу чужинців не приймають. Трохи помучать — а потім звикають.

— Я не хочу, шефе. Ні за які гроші не хочу! Знаєте, кого я тут зустрів?

— Кого ти тут міг зустріти, окрім баби Секлети і діда Каюка?

— Я бачив чоловіка, голого, з гаком під грудьми…

— А-а! — немовби згадав шеф. — Так то Стефко Нечемний. Його турки підвісили за те, що він пив горілку вдень у Рамазан. Не бійся його. Він нічого лихого ще нікому не зробив.

— Господи! — захвилювалася Свєтка. — Знову починається! Її почала гладити по голові Льоля:

— Заспокойся! Я теж не відразу привикла…

— Так це правда?

— Що саме?

— Що тут бродять духи.

— А чого ж неправда? — спокійно відказувала Льоля. — А що тут такого?

— Ні, я цього не переживу! — хлипала Свєтка. — Для мене це занадто! Васю, поїхали!

— Як? Зараз? — здивувався він. — Та ми з цього яру зроду не виїдемо!

— Як ти їздив по ярах у таку погоду, так ми і виїдемо.

— А справді: як я їздив?

— Може, ти взагалі не їздив? — спитав Андибер.

— Я вже сам не знаю… — завагався Вася. — Після того, як я побачив чоловіка з вовчою головою…

— Песиголовця? — поправив його шеф. — Оцього справді слід боятися. А що він робив?

— Махав мені, щоб я вийшов з машини.

— То ти не вийшов?

— Я що, дурний?

— А як він від тебе відв’язався?

— А я перехрестився…

— Молодець, Васьок! За що я тебе люблю, так це за здогадливість! — розреготався шеф.

У хаті всі зайшлися сміхом. Усіх просто охопила істерика. З медичної точки зору це було самопозбавлення від стресу, однак із точки зору немедичної це був «дурдом Веселка». Навіть важкий підліток Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Спиридоненко спав. Він у такий спосіб знімав стрес. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змозі заснути від шарудіння мишей.

Уранці почулося розпачливе Стьопине нявчання. Свєтка прокинулася першою і всіх розштурхувала. Пробуджувалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі заніміли від несподіванки. Яр у ранішньому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої землі й акації. Акації рясно росли обіч яру, розкішні грона сніжними плямами вимальовувалися на зеленому килимі. Виспівували пташки. Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли, був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кружальця ковбаси, чималий шмат сала, повний глечик молока і горнятко зі сметаною, банка ніжинських квашених огірків. Серед цих наїдків і напитків сидів кіт Стьопа і розпачливо нявчав.