Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Через якийсь час з лісу повернулися шеф з Леською, несучи в руках купу хмизу. На вітрі вже розвівалося кілька рядів білизни. Покошена трава ароматно пахтіла на сонці. Побілена хата сохла. Андибер цюкав сокирою — рубав дрова. Марго, розвішуючи білизну, спостерігала, як по його засмаглій спині скочується цівка поту. Він, здається, не звертав на неї ніякої уваги. Щоправда, один раз, здалося їй, вона піймала його погляд, коли застібувала на грудях ґудзика. «Може, він увесь час за мною потай підглядає, як я за ним?» — спало на думку Марго. І вона відзначила, що кілька таких поглядів лишилося в її пам’яті. Одного разу, коли співала зі Свєткою «А кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня». Ну, може, він просто слухав пісню. А вдруге було, як голова колгоспу посилено улещував Марго. В Андибера тоді був розлючений погляд. Та пізніше він уже не дивився розлючено ні на голів колгоспів, ні на Марго. Може, тому, що зрозумів, що це своєрідна традиція: у голів колгоспів потьмарюється в очах від Марго, а Марго з удячністю приймає в подарунок смажене порося і трилітрову банку сметани і від’їжджає із села до своєї експедиції. Утретє, здається, він довго дивився на неї, поки вона спала у волошках у полі в обідню перерву, бо коли вона раптово прокинулася, він розгубився. Але з упевненістю Марго не могла нічого стверджувати. Зовні він був «айсбергом в океані».

Шеф, задоволений чи то від результатів роботи, ачи від своєї прогулянки «по хмиз», розкотисто заспівав «А не спеть ли мне песню о любви…» голосом Шевчука. Луна розляглася по всьому яру.

Марго подумки проспівала на ту саму мелодію: «Мо’, сходити з Андибером в ліс по хмиз…». Однак уявивши на мить, як насправді це має відбуватися, вона скривилася: для першого разу «хмиз» не підходить. А що б підійшло для першого разу? Марго перебрала всі варіанти і дійшла висновку, що в «польових умовах» це здійснити неможливо так, щоб потім не було гидко. Ну, а після повернення додому тим більше.

Усі почали гуртуватися навколо обіднього столу. Виклали на стіл недоїдений сніданок і свіжовідварену картоплю зі шкварками. Поглянувши на залишки сніданку, вони відзначили, що недоїдків від ранку мовби побільшало, на що Свєтка погрозливо зауважила, що це точно від нечистого.

Оскільки побілена всередині хата ще сохла, вирішили відпочити в пообідню пору на свіжовикошеній траві.

— Молодець, Андибере! — оцінив його роботу шеф. — Наче все життя цим займався. На гадюк не натрапив?

— Була одна біля погреба.

— Біля якого погреба?

— Ну там, за хатою, двері прямо в горі.

— А, так-так. До речі, треба заглянути туди. Може, щось лишилося від моєї прабабці. А на другому схилі яру десь є ще один погріб.

— З підземним ходом? — підозріло поцікавилася Свєтка.

— Чесно, не знаю, — позіхнувши відмовив шеф і заплющив очі.

Перемовившись ще кількома словами, народ солодко поснув.

Марго снився сон, наче вона з Леською руками ловить рибу у воді. Риба пручається в руках, від чого ставало лоскітно всередині. Прокинулася вона від Андиберових поцілунків і відразу провалилася у прірву…

— Скільки можна спати? — суворим голосом сказала Марго. — Вже сонце сідає.

Шеф підхопився:

— Що? Вже? Ну й заспали! Я ж казав, тут усе по-іншому. От добре, вже дорога підсохла. Бог дасть, завтра рушимо.

— А як не дасть? — пожартувала Леська.

— То хтось інший дасть… — віджартувався той.

— Гришо! — дорікнула Льоля.

— Я мав на увазі «по писку», — не розгубився він.

Здається, Льоля почала здогадуватися про чоловіка і про Леську. Але реакція її була дуже дивною: здавалося, що вона заспокоїлася і змирилася. Шеф, відчувши це, користався моментом.

Марго дивилася на них, а думала про своє.

— Марго-о! — смикнув її шеф. — Повернися! Ми тут! Так! Усі на місці?

Васьок, ти є? Є! А де Андибер? — озирнувся він.

— Пішов у ліс по хмиз, — задумливо промовила Марго.

— З ким? — автоматично вирвалося у шефа.

— Сам, — замріяно відказала Марго, навіть не прореагувавши на останні шефові слова.

Зате Свєтка прореагувала.

— Не всі ж ходять до лісу в парі! Шеф почервонів і скоса поглянув на дружину. Та з удячністю дивилася на Свєтку. — Нє пора лі нам подкрєпіться? — голосом Вінні Пуха спитала Леська.

Усі з радістю погодилися і пішли до обіднього столу.

— Вам не здається, що чим більше ми їмо, тим більше їжі стає?

— Нема чого дивуватися, — погодився з Леською шеф. — У цьому яру все навпаки.