Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Що це за скатертина-самобранка? — солодко позіхаючи спитала Марго.

— Сам не знаю, — здвигнув плечима шеф. — Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?

— Та де, — втрутилася Льоля. — Вона сама з мишами сидить.

— Більше нема кому. Може, постаралася бабуся для Грицька (так звалишефа): я їй місяць тому вислав сотню.

Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.

— Що? Сто гривень? — І вона понесла на шефа цілий комплекс звичайних жіночих докорів.

Шеф відразу роздратувався:

— Усе! Після сніданку рушаємо. Льоля, ти лишаєшся тут.

Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож говорила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дружиною шефа. Після вертихвістки Вероніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андромеди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку гарячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його тонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок прагнула не лише матеріалізованого домашнього вогнища, а ще й духовного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю. Її перебив Вася.

— Шефе, ми з цього яру не виїдемо.

І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.

— Ага! Бачиш-бачиш! Це тебе Бог покарав! Ти — підлий, підступний, брехливий!..

Льолине цокотання явно дратувало. Проте на це не було ради. Її заспокоїла Свєтка. Як не дивно, та послухалася і стихла.

Публіка почала розсаджуватися за столом. Одна Свєтка насторожено дивилася:

— Шефе, це явна пастка. Тут нечистий попрацював. Нюхом чую. Та й Стьопка нічого не їсть.

Однак ніхто не реагував на її слова, бо шлунковий сік почав активно виділятися. Одні вареники виявилися з картоплею, інші з маком. Домашня ковбаска була, наче з дитинства. Огірочки хрускали, аж слина бризкала з рота. Було смачно. Ні, було дуже смачно.

— Залиште трохи на обід, — сказала заощадлива Леська. — Хтозна, скільки ми тут прокукуємо.

— Ку-ку! — згодилася з нею зозуля.

Сніданок виявився затяжким. Після нього всі сиділи на призьбі, на траві і грілися, обговорюючи те й се.

— Краса тут надзвичайна! — замріяно протягла Леська.

— Мамо, тільки без сантиментів! — озвалася колюча Віка.

— А чого? — наїжачилася та. — А я не соромлюся цього. Де ти бачила таку казку?

— Ніде нікого, тільки ми самі… Неначе одні в цілому світі… — продовжувала в невластивому їй романтичному дусі Леська.

— А може, так і є? — оцінила ситуацію Марго. — Може, ми справді одні в цілому світі? Ви думаєте, що там, нагорі, є люди? Я думаю, що нема. Ми знову в іншому світі.

Ці слова було сприйнято як метафору.

— Знаєш, Марго, — зрадів однодумиці шеф, — коли я приїздив сюди на канікули, то опинявся наче на іншій планеті. Тут і час плине інакше, і простір інакший. Інакші цінності й закони. Тут не можна було жити за законами того світу, звідки я приїжджав.

— А я вообще тут балдію, — підхопила розмову Льоля. — У нас у селі — я з-під Києва — то такого нема. Земля — один пісок. Оце вкалуєш на тій землі, як раб. А вона ще й не родить. А тут: кинув насіння — і гурки, як бики. І пріроди в нас такої нема. Нє-е. Тут красота. О!

— А розкажи про духів, що тут водяться.

— Ну, не знаю. У нас такого нема. Якось я іду по яру, а назустріч дівка. Совсім гола. Я було подумала, шо то Гришина зазноба. І так на неї дивлюся подозрітєльно. А вона мені й ка’е: «Тьотю, там татари нашу хату спалили і маму нашу в неволю забрали. Ховайтеся!» І щезла. Я ото як сіла від того дива на призьбу, так до вечора й просиділа. Отаке-о.

Усі замислилися.

— Цікаво, а що тепер діється на тому світі? — порушила тишу Марго. — Чи він іще існує взагалі?

— Слухай, Марго, їй-бо, ти трохи пришелепкувата, — роздратувалася Свєтка. — Ви з шефом якісь ненормальні.

— Ну що, — перервав суперечку Камікадзе. — Як каже Марго, давайте сплануємо день. Сьогодні, бачу, ми звідсіля не виберемося. Тож в пам’ять про моє дитинство наведемо тут трохи пор’ядок. Робіть хто що вміє.

Народ поволі розбрівся. Льоля десь натрапила на крейду, розчинила її й почала мазати хату. Шеф із Леською «пішли по дрова». Андибер узявся за косу. Спиридоненко, знайшовши на горищі стару гітару, почав її настроювати і наспівувати. Вася після ранкових стограм мирно спочивав у траві. Поряд лежала Віка і слухала плеєр. Марго затіяла прання.