Група закінчувала обстежувати регіон. Останнім селом у «полтавському» турі була Кобилохвостівка, де минуло незабутнє дитинство шефа. Колись це був хутір при селі з не менш музичною назвою Кобилки. А тепер — це, умовно кажучи, група хат (їхню кількість достеменно не знав ніхто), що поховалися у складках ярів. У Кобилохвостівці на них чекала несподіванка в особі шефової дружини. Вона вирахувала, що сентиментальне серце шефа не омине цього шматочка землі, тож чатувала тут на нього вже другий тиждень.
Зустріч була пристрасною. Коли мікроавтобус спинився в яру, який належав колись шефовій уже покійній прабабусі по материнській лінії, то з кропиви і плюща випливла примарна постать шефової дружини. Її звали Льоля. Шеф спершу перелякався, але опанував себе і з почуттям власної гідності вийшов з мікроавтобуса і поцілував дружину в щічку, за що отримав ляпаса. Не прореагувавши на цей теплий прийом, він попрямував до «шевченківської» хати розпалювати піч, аби знищити запах сирості і занедбаності. Тим часом Льоля прискіпливо вдивлялася в кожну жіночу постать, що виходила з мікроавтобуса. З її поведінки було зрозуміло, що вона абсолютно не підозрює головну винуватицю свого сімейного розладу, а пильно стежить за Марго і Свєткою. Андибер, намагаючись уберегти Марго від додаткових розпитувань, поклав їй руку на плече, чим відразу зняв з неї всі Льолині підозри, і та переорієнтувалася виключно на Свєтку.
Це був перший раз, коли Андибер доторкнувся до Марго. Вона це відзначила. Як і те, що їй це сподобалося. Вона трохи розгубилася і знітилася.
Тим часом Льоля визвірилася на Свєтку, обзиваючи її різними «поганими словами». Свєтка, замість того, щоб промовчати, огризнулася, за що заробила ляпаса. Такого тонка Свєтчина натура стерпіти вже не могла. Вона гукнула Стьопу — свого кота, який вкусив Льолю за ногу. Коли всі зрозуміли, що добром це не скінчиться, було вже пізно: Льоля і Свєтка тягали одна одну за волосся і качалися по кропиві.
Якщо чесно, то було дуже смішно. Звичайно, якщо врахувати, що всі були на смерть потомлені і будь-який дурний жарт викликав дурний сміх. А тут така кумедія!
Льоля і Свєтка, зігнавши зло одна на одній, помирилися і здружилися. Льоля, впевнена, що Свєтка — коханка його чоловіка, ходила за нею по п’ятах.
Шеф облаштовував свою хату: палив піч, виносив на вулицю сушитися старі полотняні рядна, перемивав горщики, знімав павутину. Йому в цьому допомагала Леська. Їхня партнерська зв’язка також працювала безвідмовно. Вони дуже гармоніювали один з одним. Цікаво, як у тій хатинці на курячих ніжках жила Льоля два тижні. Вона добра господиня біля чоловіка, а самій їй нічого не треба.
Андибер знайшов косу і почав косити траву й кропиву на умовному подвір’ї та в умовному саду. Справа в тому, що в таких полтавських садибах немає меж, практично кожному власникові хати належав необмежений шмат яру. Тут не існувало ніяких огорож і парканів. Сад плавно переходив у ліс, а город — у луг.
Вася поїхав у село по хліб і зник. Пізніше виявиться, що він просто заблукав: їхня хата сховалася в яру, а оскільки ярів у цій місцевості було повно, то він у відчаї об’їхав лабіринт ярів, перш ніж знайшов свій.
Марго чистила рибу, яку вони купили по дорозі біля одного ставка, де вони покупалися, а заодно й помилися. Свєтка з Льолею вишукували у траві здичавілі полуниці.
Віка — Лесьчина донька — малювала лаком нігті разом із задирками і слухала плеєр.
Сонце готувалося до сну. Із сусідньої хати, тобто із сусіднього яру, завітала сухенька бабуся — баба Секлета — і принесла картоплі та свіжих яєць. Яром пішов запах смаженої риби і вареної картоплі.
Усі, добряче потомлені, сіли за стіл і мовчки наминали вечерю.
Трохи парило. Насувалася хмара. Земля прагла дощу.
— Де хліб? — озвався шеф.
— А де Вася? — одночасно поцікавилися всі. Однак ніхто не припинив наминати вечерю.
Зненацька здійнялася буря і почала обривати листя з дерев, шарпати дах на хаті. Всі згребли рештки вечері й поховалися в хату.
Хата була з долівкою, однак густо устелена соломою і сіном. Трохи повагавшись, усі розстелилися долі.
За вікном блискало і гриміло, а в хаті затишно потріскував вогонь. Усі покотом лежали на долівці у спальних мішках і будували плани на майбутнє.
Наступним регіоном заплановано Придніпров’я. Вже уявлялося, як паралельно з роботою відпочиватимуть: засмагатимуть, ловитимуть рибу, купатимуться. Обговорили новий кошторис витрат, поправки до анкети і питальників, загальні враження від Полтавщини. В кутку хати бубоніли Льоля і Свєтка, обмінюючись думками «про наболіле». В іншому кутку хропів Спиридоненко.
Читать дальше