Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Баба тримала в руках дитину, що задрала догори ноги, демонструючи, що вона жіночої статі:

— Дівка! — задоволено мовила баба до Марго.

— Дівчинка! — прошепотіла та.

— Андибере, в тебе дівка! — гукнула баба до дверей.

— Я кохаю тебе, моя королево! — у відповідь закричав той.

Треба віддати належне шефові: яким би тяжким не був ранок після святкування початку польового сезону, він уставав рано-вранці, обливався холодною водою, готував міцний чай із спеціальних трав та каву для співробітників, які поволі вилазили зі своїх спальних мішків, бурчачи про садюгукамікадзе.

— Суп отдільно, мухи отдільно, — виправдовувався він. — Випивон роботі не повинен шкодити. У нас купа роботи.

Його співробітники вже звикли до такого графіка, тож слухняно, мов ляльки сеньйора Карабаса, виконували всі його розпорядження.

Марго прокинулася з криком:

— Де моя дитина?

На неї всі подивилися співчутливо і нічого не сказали. Вона озиралася по хліву, який називався клубом, намагаючись зрозуміти: що є насправді, а що не насправді.

— Вставай, Марго! Лікувальний чай запарився! — кликав веселий голос шефа.

Марго вилізла з мішка, відчуваючи запаморочення, і попленталася до відра з водою. Вона повторила подвиг шефа: відро крижаної води на голову, і трохи прочунявши, як сомнамбула, приповзла до вогнища, яке шеф розклав на цеглинках за клубом. Холодний душ і чай шефа діяли магічно. Поволі тіло і дух поверталися до життя.

З клубу вийшов бадьорий Вася. Всі заздрісно на нього подивилися: йому, як гусці з води: виспиться — і як огірочок.

— Нє-е, — замість привітання сказав він. — Цієї трави пить не буду: цілий день доведеться сидіти в сортирі або в кущах.

— Мене слухай, — скомандував шеф. — Треба вивести всі вчорашні шлаки. Інакше інтоксикація.

Вася слухняно підсів до вогнища і з огидою сьорбнув чаю.

— Слухай, Васьок! Кого ти мені нагадуєш? — замислився шеф.

О десятій усі ввійшли в норму. Шеф провів робочу нараду.

— Так, маршрут такий: сьогодні два села. Марго з Андибером на ферму. Берете інтерв’ю в доярок. Як скінчите — по хатах, опитування старих людей. Я з Лесею — до інтелігенції і начальства: школа, сільрада, завклубом, правління колгоспу. Спиридоненко, ти по духовній лінії. Це тобі ближче. (Всі єхидно захихотіли). Піп, уся його сім’я, дяк, церковне братство чи сестринство, якщо воно є. З тобою Світлана. Вчися, Свєтко, може з тебе й люди будуть. Так, Вася… Вася на стрьомі. Розробляє графік з кожним окремо й у визначений час робить розвозку. Так, перевірили всі диктофони. Запасні батарейки є? Пишемо все. Запам’ятайте, ми робимо не просто соціологічне обстеження, а соціопсихологічне. Унікальних респондентів фіксуємо окремо, йдемо до них після всього з відеокамерою. Зрозуміло? Роботи багато. Зберіться. Сьогодні мала норма. Завтра більше, позавтра ще більше. І до упаду. Ясно?

— Ясно, — без ентузіазму сказали кореспонденти.

— Які питання?

— Коли і де обід?

— Якщо голова колгоспу не зрозуміє моїх натяків, то о третій у клубі зі своїми харчами. Які ще питання?

— Де бланки анкет?

— У машині. Я вас благаю: зберіться, налаштуйтеся на народницький лад. Скиньте міську пиху. Ідіть до народу, як люди, а не як начальство. Будьте такими, як вони. З кожним розмовляйте на рівних, наче прожили точнісінько таке ж життя. І так далі. Всі переглянули інструкцію Марго?

Усі мовчали.

— Я власноруч перевірятиму кожне опитування. Якщо будете поводитися як бундючні тупі науковці, — звільню.

Народ заусміхався.

— На цей раз звільню! — пообіцяв з погрозою шеф. — Ага, ми МТС пропустили. Марго, це тобі. Трактористи від твого бюсту втрачають розум…

— Ну скільки можна!

— На цей раз я з тобою посилаю надійного партнера.

Марго не мала сил опиратися. Хоч би швидше почати.

— Світлано, швидко обріж нігті. Я тобі казав в експедицію їхати в ситцевих платтях. Ти що, не чула?

— Ну шефе… — спробувала було опиратися та.

— Ніяких розмов. Марш переодягатися!

— Так, Спиридоненко. Ти даєш мало матеріалу. Працюй оперативно. І прошу дуже, не розпитуй генеалогію кожного попа. У нас немає на це ні часу, ні плівки…

— Але, шефе…

— Ніяких заперечень. Ну, що ще? Вася, ти — на підхваті. Мобільний зв’язок. Бутерброд, вода, чай, кава, сто грам для трактористів…

— Єс оф кос, шефе! — дав під козирьок той.

— Молодець, Васьок! Ну що, вперід?

Із цієї цілком стандартної, як для шефа, наради і почався опитувальний марафон. Уже на першому тижні всі члени експедиції забули про домашні проблеми, про домашні образи, про власні болячки, позбулися статевого й алкогольного потягу, словом, працювали, як машини, — від зорі до зорі. Їхня експедиція рухалася з півночі на південь колишньої Гетьманщини, прочісуючи різні села.