Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Ну, хлопці, ви даєте! — сказала Леська.

— А коли це ви зіспівалися? — спитала Свєтка.

— Як коли? Тихими степовими вечорами. Коли я гнав ясир до Марго, — пожартував шеф.

— Тільки не згадуйте, — заскиглила Свєтка.

— А чого не згадувати? До речі, де ви всі поділися з ліфта? — поцікавився шеф. А оскільки всі мовчали, то й він замовк. Здавалося, нікому не хотілося видавати своїх таємниць.

Нервово засовгався за кермом Вася:

— А що таке, що таке? — допитувався він, усе ще шморгаючи носом.

Однак усі мовчали, як зої космодем’янські, тож він вирішив не допитуватися.

Експедиція звернула із траси і, їдучи вузькою битою дорогою, тримала курс на північ. Колишні кріпацькі села стояли, як і два століття тому, чорними. «Село неначе погоріло…». Обстеження цих сіл завжди виявляє, що кріпацтво — поняття не економічне, а духовне. Майже неможливо викорінити з поведінки і мислення людей кріпацтво, яке передається з покоління в покоління. Тут опитування цілком прогнозовані. Люди щиро і прямо висловлюють свою думку, яка завжди буде відзначатися бажанням мати «доброго пана», гуртом робити на нього, чекати від нього благодаті і щоб в усіх усе було однаково. Такі села мають свою специфіку: тягнеться довга вулиця, на якій вишикувалися непретензійні скромні хатки в ряд — так, щоб панові чи уряднику легко було, проїжджаючи по ній, скликати на панщину. Тому тут немає ні чарівних полтавських мальовничих «кутків», ні слобожанських хуторів окремішників-вискочок, ні чумацьких величезних садиб, а все таке скромне, покірне і дисципліноване. Сьогоднішні кріпаки, хоч і нарікають на пана, проте не хочуть жити без пана, вони хочуть доброго пана. Чомусь робота в цих поселеннях ніколи не супроводжувалася жартами: було страшно шкода цих людей, і так і хотілося, як справжнім народникам, закликати до скинення самодержця із престолу.

Соціологічна група заїхала до кількох корпунктів, забрала матеріали і, зробивши гак, повернула на південний схід, на Полтавщину.

Вже вечоріло, коли вони приїхали до колишнього козацького села Халимони і розмістилися в сільському клубі.

Усі вкрай стомилися, однак ніхто не наважився здійснити святотатство, сказавши: «Я йду спати!» Адже не відзначити початок польового сезону — це просто гріх. Відзначали цю подію завжди так, наче це було останнє «поле» у їхньому житті: з розмахом, зі смаком. Усі вітали одне одного зі звільненням від «сімейного іга». Шеф натхненно виконував ритуальний вірш, в якому слова «И свобода нас встретит радостно у входа» промовлялися хором, навстоячки і з повними чарками. Пили хто скільки міг, орієнтуючись на свою печінку і голову. Пили багато, позбувшись гальмівних питань: «А як я доберуся додому?», «А що скаже чоловік?», «А як побачать діти?» Пили так, щоб забути трикляте життя зі щоденними думками «А де взяти гроші?», «А як зекономити собі на новий бюстгальтер?», «Як прогодувати сім’ю?». Марго, щоправда, про всяк випадок не зловживала алкоголем. Хоч вона знала, що її «вагітність» — це лише хвороблива уява, а все ж таки зменшила вдвоє свою норму. Стан був не такий кайфовий, як хотілося, проте вона заспокоювала себе тим, що з бодуна буде легше виходити. Але вона достатньо випила, щоб сміливо дивитися в очі Андиберу і відкрито спостерігати за ним. Він пив багато, а не п’янів. Характерник, — відзначила про себе Марго. Вона намагалася вловити в його очах те, що бачила в степу, будучи вагітною. Однак він дивився на неї скляними очима. Це її заспокоїло: значить, усе те їй привиділося, і не було в неї з ним ніякого шаленого кохання, і значить, вона не вагітна, і отже, вона нікому не зраджувала, в такому разі її ідеальний шлюб справді є ідеальним, тож найголовніше, що діти не постраждають.

Шеф затягнув улюблену народну пісню Марго «Ой там, на горі, ой там, на крутій, ой там сиділа пара й голубів». Вася затрясся в риданнях. Він не міг без сліз слухати цю пісню. «Ой вони сиділи, цілувалися, одними й крильми обнімалися». Дует Марго із шефом був потрясний. Марго віртуозно «виводила», а шеф тримав баси. «Де взявся стрілець, стрілець-молодець, він голуба вбив, голубку прибив…».

— Як він посмів, негідник! — озвався Андибер. І всі поглянули на нього.

Андибер сміявся. Його сміх примусив усіх завмерти. Так сміється шаман, стрибаючи наколо священного вогню. Так сміється жрець, принісши богу криваву жертву.

— Ну ти, Андибере, чистий характерник! — пробелькотів шеф. І вирішивши розрядити ситуацію, почав схиляти Марго виконати улюблену пісню всього колективу «Голубая луна». Партію Трубача виконувала Марго, партію Мойсєєва — шеф. Цей міні-спектакль у виконанні співробітників користувався шаленим успіхом у колективі. У шефа чудово виходила ще й балетна партія. По її завершенні, коли стихали бурхливі оплески, Марго промовляла свою коронну фразу: «Господи, якби мій чоловік і мої діти бачили мене тепер…».