Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— І любов? — спитала Марго.

Шеф сприйняв це питання на свій карб, проте не розгубився:

— Все.

«Усе тут навпаки, аніж у реальному житті, — промовила подумки Марго. — І любов…».

Повернувся Андибер з лісу і приніс у жмені напівдостиглі суниці. Ніхто на нього не звернув уваги. Звичайно, крім Марго.

— Відкрий рота і заплющ очі, — сказав Андибер.

Марго, мов дитина, послухалася. Він висипав їй до рота ягоди.

За столом знову ніхто не прореагував. Певно, крім Марго. З усіх ягід вона найбільше любила суниці.

— Ви знаєте, — жуючи сказав шеф, — моя прабабця Оляна була просто унікальна жінка. Вона «шептала». Вишіптувала навіть переломи. При мені було раз таке. Приходить дядько з закривавленими штаньми. «Бабо Оляно! — кричить. — Мені жінка втяла грішне тіло! Рятуйте!» Прабабця вигнала мене з хати і шептала до рани. І що б ви думали? Приросло! Він казав, що воно на волосині теліпалося. Приросло!

— Фе, Гришо, які ти гадості при столі розказуєш! — обурилася Льоля.

— Чого це гадості? По-моєму, дуже еротична й апетитна розповідь! Леська поперхнулася.

— Ну бачиш, Гришо, женщині плохо! — верескнула Льоля.

— Не переживай, Льолю, цій женщині харашо, — точнісінько на її діалекті відмовив шеф.

Леська докірливо подивилася на нього. Льоля плескала їй по спині.

Сулія потроху порожніла.

Спиридоненко взяв гітару і запропонував поспівати. — А де ти взяв гітару, Спиридоне? — поцікавився шеф.

— На горищі.

— На горищі? А ти мальовану скриню там не бачив?

— Та щось таке бачив. Та там так страшно, що схопив гітару і хода!

— А що ж там тебе так налякало?

— Сушені кажани.

Народ одночасно зригнув.

— А-а! Сушені кажани? О, це класна штука, — зі знаттям справи весело розповідав шеф. — Це — щоб стати невидимим. У кажана в грудях є така кісточка — вилочка називається, — як поглянеш крізь неї — стаєш невидимим.

— Хвате, Гриша! — запротестувала Льоля. — Давай лучче поспіваємо. Ото ту пісню ловкеньку… Як її… «Парней так много холостих, а я люблю жонатого…».

Замовлення було виконане. Леся то червоніла, то блідла. Віка, жуючи жуйку, спокійно розглядала претендента на вітчима.

Поки співали інші пісні, Марго пошепки звернулася до Леськи:

— Слухай, ти, бува, не вагітна? Мені сон приснився, що ми з тобою ловимо руками свіжу рибу.

— Тьфу на тебе, Марго, з твоїми снами. Він же яловий!

— Хто?

— Ну, шеф. Він же з жодною з дружин не має дітей.

— Та ти що? Так, справді. В нього немає дітей. А я чомусь і не подумала. Бідненький!

Марго співчутливо поглянула на шефа. Однак те, що сталося потім, дещо дестабілізувало її нервову систему.

Льоля взяла чарку і, звернувшись до Леськи, проголосила тост:

— Ну що, Лесенько, ми з тобою в одне г… вступили. Давай вип’ємо за нашу гірку долю! Давай дружити!

У Леськи відвисла щелепа. Віка, здається, проковтнула жувачку. Льоля обняла водночас чоловіка і його коханку та випила до дна. Ті зробили так само. На що Марго сказала цитатою:

— Високіє отношенія!

Тут засміявся Андибер. За ним решта. Марго подумала: тут, у цьому яру, і справді все навиворіт.

Наближалася ніч, а з нею і проблеми розміщення спальних мішків. Проте спати не хотілося. Сиділи довго. Розклали багаття. Жартували. Загадували бажання на зірки, що падали. Співали. Мріяли. Слухали солов’їв. Здається, лише над ранок полягали спати. Спали, як піонери в таборі: без грішних думок і намірів. І нічого не снилося.

Розбудила всіх гроза. Годинники показували десяту, проте було темно, як уночі.

— Знову не виїдемо звідсіля! — констатував Вася.

Але ніхто не прореагував. Здається, вони тут жили цілу вічність. І не збиралися нікуди рушати.

Поснідали і посідали. Не було що робити. Розбрелися по кутках. Віка гралася з котом. Леська, шеф і Льоля про щось гомоніли. Спиридоненко бренькав на гітарі. Васьок із Свєткою мили посуд. Андибер розглядав долоню Марго.

Нудилися-нудилися, поки шефа не осяйнула ідея:

— Хлопці! Ходімо витягнемо з горища скриню. Це мальована скриня. Мінімум вісімнадцяте століття! Антикваріат! У «вен» влізе? Га, Васьок?

— Та, щось придумаємо! — відмовив той.

Драбина на горище була в сінях. Чоловіки полізли. Звідти долинало рипіння, гупотіння, чоловічий сміх і лайка. Жінки, що тим часом пліткували про те і се, зненацька перелякано підхопилися з місць: почулося, ніби хтось із тріском провалився. Постоявши кілька хвилин у цілковитій тиші, вони зрозуміли: провалилися всі. Тепер треба було з’ясувати — куди. Обстежили хату — жодних слідів. Обійшли хату — так само.