Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Слава королеві! — скандувала зала.

«Мої стерви таки люблять цього Ахмета!» — подумала і здійняла руку. Зала стихла.

«Що їм сказати? — гарячково міркувала Марго. — Те, що я не задоволена ними? Чи те, що я відрікаюся від престолу на честь Андибера? Ні, тільки не це! Що ж тоді? Як же виправдати помилування Ахмета так, щоб це не зашкодило принципам і законам жіночого царства?»

— Ахмете, я дарую тобі життя лише за нові поповнення до наших гаремів. Причому термінових, якісних і безплатних. Твій чукча виявився зовсім недолугим. Мої дівчата лишилися незадоволеними. Чи так я кажу?

«Дівчата» завищали.

— Забирай його назад! — скомандувала Марго.

— Єс оф кос, моя королево, — вимовив Ахмет слова, які примусили її здригнутися. Зате жіноцтво в залі заревло від задоволення.

— Але це не все. Розберися зі своїм гаремом. Чоловіки в моєму царстві мають лише одну дружину. Ясно?

Ахметів гарем затрясся в риданнях.

— Не плачте, ми вам знайдемо кожній по достойному чоловікові.

Однак ті захитали головами і кинулися обнімати і цілувати Ахмета.

— Фе, яка гидота, — скривилася Марго. — Ну що ж, Ахмете. Живи! Той низько вклонився королеві і позадкував.

Жіноцтво в залі мовчало і чекало якоїсь команди. «Що ж я тепер повинна сказати?» Її поїдали поглядами. Нетерпляче тупцювали на місці. Затамували подих.

— Оргія! — вирвалося з вуст Марго.

Так, саме на ці слова очікувала публіка. Заграла музика. Жінки радісно заплескали в долоні. Заходилися наливати собі вино. Чоловіки виконували танець живота. Сп’янілі жінки вели безкінечні бесіди на політичні теми. А тверезі чоловіки розважали їх. Дуже кумедне видовище. Марго просто отримувала кайф. Поруч відпочивав Андибер з їхнім дитям на руках. «Слава Богу, хоч він не видає із себе гейшу! — подумала Марго. — Я б цього не пережила! Очевидно, він біля мене на правах улюбленого чоловіка. Ха-ха-ха!»

Зненацька до зали вбігла молода атлетка і завищала:

— Турки в місті!

Почалася паніка.

— Ховаймося у підземелля монастиря! — скомандувала матінка Ісидора.

Марго швидко, проте з почуттям власної гідності, рушила за нею. Довго просувалися прохолодними темними лабіринтами. «Десь я вже це бачила», — зауважила подумки Марго. Назустріч вискочила п’яна істота й упала на землю.

— Хто це? — спитала Марго.

— Та це Стефко Нечемний! — сказала матінка Ісидора, переступаючи через нього. — Ну його к бісу!

— Ух, шайтан! — почулося іззаду. Марго обернулася:

— А ти що тут робиш, Ахмете? Чого ув’язався? Ану геть до своїх! Але той навіть оком не змигнув, а сопів під носа, доганяючи Андибера. Нарешті вдалині зблиснуло світло.

— Ми врятовані! — вигукнула матінка Ісидора.

Усі опинилися біля дверей, замкнених іззовні. Всі разом з криками щосили загупали в них.

Через якийсь час двері відчинилися. На порозі стояла Віка і, жуючи жуйку, отетеріло дивилася на потьмарення, здавалося б, поважних і заслужених людей.

— Як ви тут опинилися? — спитала вона.

— Ми б і самі раді про це дізнатися, — зло процідив шеф, обтрушуючись.

Мудрим дорослим було соромно перед нерозумним важким підлітком. Усі, не дивлячись одне на одного, рушили до хати і заходилися збиратися в дорогу.

У райцентрі відбувся телефонний зв’язок зі столицею. Виявляється, вже тиждень знавіснілий американський бос намагається добитися до них і повідомити, що замість запланованого ними Придніпров’я вони мають вирушити до запланованої ним Галичини, звідкіля родом його бабуся. Дізнавшись про це, шеф навіть не скривився. Покірно повернулися до Києва на тижневий перепочинок.

Удома Марго застала знайому картину. Чоловік із нею не розмовляє і збирається на курорт. Свекруха нервується і рветься додому сапати картоплю. Малий хворий. Усі роздратовані й пересварені.

Після тривалих переговорів Марго через «перекладачів» — старших синів Максима і Сергія — чоловік погодився узяти їх із собою на море. Свекруха від’їздила додому. Андрійко з температурою кинутий на Марго.

Отак завжди. З хворими дітьми Марго лишалася сама. Її охоплювала паніка: а раптом дитя помре. Проте не було на кого перекласти частину клопотів і не було кому поплакатися. Не було кому просто взяти на руки хвору дитину і дати Марго годинку спокійно поспати. Їй стало зовсім прикро і самотньо.

Квартира спорожніла. Лише гув холодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон’юнктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, і ставало просто нестерпно від безсилля і розпачу. Температура не спадала. Може, викликати швидку? А як заберуть до лікарні? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої — звичайно, дуже важливі — справи! А потім дивуються: за що їх зневажають, ненавидять і кидають жінки? Малий плаче, не стихає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!