Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Мене звати Марго.

— То якесь ім’я нефайне — Марго.

Зате Марія — люкс! Марія, Маруся… Ви часом не з Богуслава?

— Мама моя звідтіля. А що?

— Маруся Богуславка… — замріяно промовив пан Роман.

— А що ж графиня? — перевела на іншу тему Марго.

— Графиня вже спить. Вона вдень спить.

— Ага, — сказала Марго, хоча нічого не второпала. — Які на сьогодні плани?

— О десятій зустріч із родичем нашого американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там — побачимо, — пояснив шеф.

Група соціологів сиділа у кав’ярні в центрі Львова, а зв’язковий спізнювався.

— Як його хоч звати? — хтось спитав.

— Звати не знаю як, але буде вбраний у довгого червоного плаща.

Усі перезирнулися, але нічого не сказали. Було ліньки. Сонце припікало. Малий і Спиридоненко їли морозиво. Інші смакували знамениту львівську каву. Поки шеф розповідав, чим відрізняється кава по-віденськи у Відні від кави по-віденськи у Львові, до столика непомітно, як тать, підійшов чоловік у довгому червоному плащі. Від нього відгонило щойно випитим пивом.

— Стефко Нечемний, — назвався він, тиснучи шефові руку.

Васьок похлинувся львівською кавою по-віденськи, а Свєтка запопадливо лупила його по спині.

— Вам не жарко у плащі? — поцікавилася Марго у відвідувача просто так, заради «приколу». Надворі був червень місяць.

— Та я щось нездужаю, — відповів той. — Ребро болить. Вася побіг шукати туалет.

— Як ідуть справи? — почав розпитувати Стефко.

— Та наче по плану… — непевно протяг шеф.

— Я не надовго, — по-діловому сказав Стефко. — Ось вам вуйко передав зарплату за три місяці, на бензину і дрібні витрати.

Передавши з рук у руки шефові пухкенький довгий конверт, він зник. Так само раптово, як і з’явився.

Шеф заглянув у конверт, і очі його полізли на лоба. Марго також устигла зазирнути, і серце їй радісно затьохкало: тепер вона плюне на все і поїде в турпоїздку на Тібет. Леська, що сиділа навпроти, прочитавши приблизну суму грошей із виразу очей шефа і Марго, вирвала конверта і сказала:

— Гроші будуть у мене. А то проп’єте за один день.

Шеф не опирався. Та й ніхто не опирався. Бо знали: тут на Леську можна покластися.

Екскурсію вирішили почати з Личаківського, а заразом там і поділити гроші, щоб ніхто не бачив.

Звичайно, всім дуже сподобалося на цвинтарі. Вони такого ще не бачили.

Однак пізнавальний ефект був дещо змазаний внутрішнім хвилюванням: кожному кортіло швидше знайти хованку і перерахувати гроші. Нарешті вони знайшли відповідне місце. Такий собі затишний закапелок. Мармурова плита, розп’яття, скромна огорожа. Плющ обвив стару могилу і калину. Під калиною — зручна лавочка. Там усі й посідали рядочком. Один Васьок не вмістився. Він присів на краєчку надгробної плити.

Леська врочисто розпечатала конверта. Здається, такої суми і вона не очікувала. Руки її затремтіли, коли вона перераховувала пачку зелених.

— Ну, що робимо? — спитала вона. — Оцієї суми (вона відділила одну третину пачки) з головою стане на бензин і дрібні витрати на вісім місяців наперед…

— Краще на дев’ять, — пожартував шеф.

На жарт ніхто не прореагував. Усі напружено чекали рішення головного бухгалтера.

— А це (вона показала на дві третини пачки) — наша зарплата. Роздавати чи тримати вкупі?

Думки розійшлися. Одні голосно шепотіли: «Давай сюди!» Інші наполягали купити сейф. Одні кричали, що сейф легко вкрасти. Інші заперечували: якщо не в сейфі — все проп’ється. Одні пропонували відрядити Васю з грішми до Києва, інші хапалися за серце: в жодному разі.

Лише Свєтка мовчала. Коли всі потомилися сперечатися, вона прорекла з мудрістю блаженного:

— Ці гроші від нечистого. Не берімо їх!

Колеги зацитькали на неї.

— Дайте мені всі гроші, я спалю їх! — наполягала вона.

Ця фраза змобілізувала всіх: вони швидко забрали свої гроші в Леськи і вирішили не заводити при Свєтці ніяких розмов.

Поділилися по-чесному. Шефові найбільше. Васі найменше. Свєтчині гроші, про всяк випадок, доручили Лесьці.

За час перепалки Вася, соваючись на мармуровій плиті, очистив її від плюща і відглянцював своїми штаньми.

— Устань з могили! — гаркнув на нього шеф.

Вася підскочив. Однак підозріло поглянув на те місце, де сидів.

— Хто тут похований? По-ненашому написано. Га? Шеф нахилився і прочитав:

— Стефко Нечемний.

Усі заніміли. На розп’ятті був зображений козак з підчепленим під ребро гаком.