Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Ви що? Я — заміжня жінка…

— … мати трьох дітей, — продовжив шеф, сміючись. — Знаємо, знаємо… До речі, ти ж не вінчана з чоловіком? Тож на небесах твій земний шлюб не дійсний… А діти твої — незаконнонароджені…

Марго не вміла брехати. На ній завжди було все написано. Вона вирішила не борсатися, а спокійно допити каву. Андибер узагалі не знітився. Він щасливо усміхався, зовсім не криючись.

— Ну, тату, ти нас потішив! — сказав задоволено шеф. — Тобто пані фон Цигельдорф. Передавай їй глибоке від нас мерсі. Я думаю, гріх не відзначити це! Я знаю одну добру кнайпу! Вперід!

Ніхто не заперечував. Розпочалася ще одна прогулянка Львовом.

Група столичних соціологів, для яких у роботі важливу роль відігравала тверда логіка і принцип доцільності, була дещо збита з пантелику львівськими реаліями. Чому, наприклад, один і той самий трамвай на вокзал їде під номером «вісім», а з вокзалу — під номером «дев’ять»? Чому одні річки від Львова течуть на північ, а інші — на південь? Чому саме в цьому найбільш поліетнічному за всю історію України місті найсильніше збереглося відчуття «українськості»? Чому саме тут, так далеко від Бразилії і Колумбії, в оточенні бідних затурканих сіл, зріс потужний культ кави, який можна порівняти хіба що з культом чаю в Англії? Звичайно, на все є безліч аргументів. Однак чому ці аргументи діють саме тут, а не деінде? Ясно, що кожне місто — це річ-у-собі. А Львів — особливо.

У місті панувала спека, у кнайпі було прохолодно і напівтемно. Почали з холодного пива. Перейшли на ярину. Перекусили жульєнчиками і приступили до фірмових страв. Чомусь зупа з флячками не смакувала київським панам, зате цибульники пройшли на «ура!» Звичайно, ніхто не відмовився від «мішанки» — страви зі щойно зарізаної свині. Але це все була прелюдія. Справа в тім, що фірма «Розкажи мені…» відзначалася гурманськими нахилами і здоровим апетитом. Тож коли кишені не були порожні, колеги ніколи не відмовляли собі «в єдиній радості, яка ще залишилася в цьому житті». Пили за трьох осіб: за американського боса, за Стефка Нечемного і за графиню фон Цигельдорф. О десятій малий заснув біля акваріума із золотими рибками. По дванадцятій Леська сказала: «Блін, я, здається, вже народилася!» Що мало означати, що в неї день народження. Тож до осіб, за яких пили, додалася Леська. О другій чемний, ні, дуже чемний вишколений львівський офіціант, уклінно вибачаючись, сказав, що вони зачиняються:

— Нема мови! — сказав п’яний шеф і заплатив один за всіх по чеку, ретельно перевіреному Леською.

За кермом був Андибер. Малого з Васьком акуратно перенесли в мікроавтобус і вмостили на задньому сидінні. Вирушили на віллу. Напівдорозі пан Роман сказав, що йому конче треба помилуватися, «як місяць грає на Личакові», однак публіка запротестувала, і всі рушили домів.

Ранок почався напрочуд романтично. Вся вілла була прикрашена живими квітами. Звісно, на честь Лесьчиного дня народження.

Леська була зворушена.

Пан Роман, шеф і Андибер хазяйнували на кухні, готуючи чи то святковий сніданок, ачи «бранч», а може, навіть і обід.

Дівчата після бурхливої ночі приводили себе в порядок, прийняли хто душ, хто ванну. Потім пішли до перукарні: манікюр, педікюр, фризура. Пізніше пройшлися Львовом і пересвідчилися, що на тверезу голову він зовсім інший. Зводили малого на морозиво, покатали на машинках біля опери і гонорово повернулися на віллу.

Стіл був шикарний. Чоловіки були шикарні.

Пан Роман — «старий львівшький кавалєр» — галантно поцілував пані Лесі ручку і повів її до столу. Навпроти її очей, якраз на тій стіні, що з великою тріщиною, висіла картина, ще «свіжа», без рамки.

Коли Леська поглянула на неї, сльози потекли ручаями по обличчю. Ніхто нічого не зміг зрозуміти: якийсь старий обшарпаний під’їзд, велика труба, під сходами маленьке сіре кошеня на вив’язаному гачком круглому різнокольоровому килимочку.

— Це мене графиня намовила… — задоволено потирав руки пан Роман.

Пізніше Леська розкаже, що мама, яку вона зараз доглядає, її нещадно била в дитинстві, зганяючи на ній злість за своє злиденне самотнє життя, а Леська ховалася від неї в закапелку під’їзду, де вона могла проспати цілу ніч на круглому різнокольоровому килимочку із сірим кошеням на руках.

Святкувати колеги вміли. Рікою лилися шампанське, горілка, коньяк, вино… Випивши за нестабільного Близнюка, всі почали розбиратися зі своїми знаками зодіаку. Шеф був одухотвореним Водолієм. Марго й Андибер — гоноровими Левами, Спиридоненко — квочкою-Дівою, Свєтка — загальмованою Рибою, пан Роман — Раком-одинаком. Доповнили зодіакальну картину фірми японським календарем. Тут з’ясувалося, що Андибер на чотири роки молодший від Марго, це її не на жарт засмутило. Такий розклад не входив у її плани. Та й узагалі, ані Андибер, ані якийсь інший мужчина не входив у її плани. Андибер без дозволу увірвався в її життя. Щоправда, здається, не в це життя, а в паралельне. Однак котре із цих життів є реальнішим? Хто дасть гарантію, що треба надавати перевагу саме цьому життю тільки через те, що в ньому перебуваєш більше, аніж у тому?