Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Публіка веселилася, а Марго розмірковувала. Хто вони такі? І що тут роблять? Чи реальні вони? Може, все це мені лише видається? А насправді, я собі сиджу в турецькій в’язниці, а це мені все мариться? Може, в мене лихоманка, а це все мені ввижається? Варто лише трохи одужати, і все стане на свої місця? Ахмет зі своїм гаремом і далі бродитиме світом. Сестра Ісидора молитиметься за спасіння моєї душі у своєму монастирі. Блаженна Свєтка голоситиме за мною, тиняючись по місту. А Андибер? А цей сучий син, цей характерник, очевидно, захоче визволити мене з неволі. Як? викупом? хитрістю? Це вже його справа. Хай-но спробує мене не витягти з цієї темної темниці, кам’яної камениці… Ой, то не сиза орлиця заклекотала, то бідна невольниця в темниці заплакала: «Як же мені ся турецька-бусурманська каторга надоїла… Кайдани-залізо ноги повривало, біле моє тіло коло жовтої кости пошмугляло!.. Ой ти, земле турецька, віро бусурменська, розлуко християнська… Не одного ти розлучила — з отцем-матір’ю, брата з сестрою, а мене — з вірною дружиною…». Марго важко зітхнула. Та вже краще темная-темниця, аніж гарем… Ті йолопи думали, що гіршої неволі для жінки, аніж тюрма, не існує! Може, для слабкодухих чоловіків і не існує! А для жінки це не найстрашніше, що може бути. Адже є ще сімейне рабство. «Ой городе Цареграде! Усього в тобі є удосталь. Є що їсти-пити, можна хороше походити.

Є в тобі злота-срібла багато. Та нема в тобі одрадости для вільної воленьки!». «Ой, життя моє недолуге: всього в тобі є: щастя-нещастя, вірність-зрада, успіхневдача… Тільки нема в тобі свободи…».

— Марго! Агов! Ти де? Повернися! — заштурхали її під боки колеги. — Чого зажурилася? Приєднуйся:

Марго дивилася на друзів і думала: все це неправда. Нереальне все це. Та й, мабуть, і добре. Після тих результатів, що дають їхні нетенденційні соціопсихологічні опитування серед простого люду і на основі безпосередніх контактів в атмосфері повної довіри, краще на очі владі не показуватися. Адже рейтинг, який малює їхній комп’ютер після обробки даних, дещо інакший, аніж дають так звані незалежні соціологічні служби. Їхня група під супроводом Камікадзе складається із добровільних самогубців. Усім ясно — якщо не підкоригувати результати, перш ніж відправляти їх за кордон, їхній фірмі — каюк. Так само, як і їхній особистій кар’єрі. Так само, як і їхньому фінансовому добробуту. А оскільки ніхто з них не хоче грішити проти жорсткої правди, то лічені їхні дні безтурботного життя. На горизонті заряснів кінець. Тож треба використовувати кожну хвилину і насолоджуватися життям.

І знову почалася польова епопея. Експедиційна аскеза. Робота зрання і допізна. Опитування здійснюються тяжко. Може, від того, що, окрім шефа, усі тут «чужі». Бо розмовляють інакше. Мислять інакше. Поводять себе інакше. Два тижні лише пішло на те, щоб навчитися завойовувати довіру населення й освоїти діалектні особливості. А регіон дуже специфічний. Підрегіони соціопсихологічних відмінностей значно вужчі, аніж на решті України.

Почали з околиці Львівщини. І вже тут наштовхнулися на разючі відмінності. Соціопсихологічна пара Броди-Стрий — це опозиція матерія — дух, точний розрахунок — гола ідея. До абсурдності меркантильна Бродівщина ніяк не могла зрозуміти «А шо ви хочете?», «А шо ми з цього будемо мати?», «А навіщо воно вам?», «А навіщо воно нам?». Тут успішність опитування залежала від того, чи знаходили ви аргументи на користь цих питань. На відміну від покрученої ландшафтно і психологічно Бродівщини пряма і за географією і за характером Стрийщина вимагала від вас лише одного пароля: «Слава Україні!» Стрийщину більше нічого не цікавило. Почавши розмову з патріотичної теми, ви відразу ж ставали об’єктом цілком відвертої дискусії, як треба любити Україну, як зробити її щасливою, як треба навести в ній порядок. І тут ніхто не боїться казати те, що думає, ніхто не боїться критикувати, оскільки свято вірить у те, що головне в житті — Україна, і що саме він знає, як має бути.

Покуття вразило всіх спокоєм і лагідністю. Працювати тут було дуже приємно. Мешканці не виявляли ні агресії, ні особливої злості до влади, за що ж вона їм платить чорною невдячністю? Дуже обережно соціологи підходили до бойків. Ті дивилися на них мовчки, намагаючись оминати поглядом ваші очі, і довго не допускали до своїх сердець. Дібрати ключі було важко. Працювали через священиків. Узагалі, не лише на Бойківщині, а в усьому досліджуваному регіоні найкращими соціопсихологами були саме вони. Дипломовані соціологи і психологи почувалися перед ними жовтодзьобиками.