Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

На Гуцульщині соціологи зі своїми опитуваннями ставали «слабими на голову». Навіть якось соромно і незручно було на лоні божественної природи, в різнобарв’ї побуту розпитувати в людей, які живуть справжнім життям і знають секрет вічності, про такі дурниці, як довіра до великого і малого начальства. Питальник видавався тут чистим маразмом. І вони ніяк не могли скоригувати його відповідно до місцевої своєрідності. Їхні питання просто ігнорувалися. Адже люди живуть у світі, де головне Бог, людина і гори. До чого тут ідіотська боротьба між пихатими політиками за дутий рейтинг?

Та соціопсихологічне опитування потроху рухалося вперед. Хоч і з перемінним успіхом, але картина вимальовувалася. Потомилися добряче. Наймужнішим кадром в експедиції виявився Андрійко. Він під час опитувань досліджував господарку, частувався свіжим молоком і скибкою хліба, вивчав урожайність кущів малини і смородини, спілкувався з місцевим населенням, з цікавістю споглядав місцеву флору і фауну. Взагалі, всі діти Марго виросли в експедиціях. Однак Андрійко відзначався природними здібностями польового дослідника. Крім того, місцеве населення діставало від нього просту і правдиву інформацію про Київ та його людей через приблизно такі розмови:

— Як ти називаєшся?

— Не скажу.

— А чого не скажеш?

— Мені вже наблидло всім казати, що я Андлій.

— А ти де живеш?

— У Києві.

— А в Києві добре чи погано?

— Інколи добле, а інколи погано.

— А коли погано?

— Коли дяді стукають у будинку і льоблять лемонт.

— А тато багато грошей заробляє?

— Мало. Мама каже: один лаз сходити на базал.

— А в садочок ходиш?

— Ні.

— А чого?

— Там дітки сопливі і залазні.

І так далі. Після тої розмови люди робили висновки: «Йой! У тому Києві, бігме, так тяжко жити! Все купи: і буряк, і бульбу… Грошей стачить хіба на хліб. А як жити на дванадцятому поверсі? Нема сі де подіти. Діти такі слабі, аж світяться, холєра ясна».

Андрійка взяв на себе Андибер, чим дуже полегшив життя Марго. Два чоловіки — великий і малий — якось швидко порозумілися, в них навіть з’явилися свої чоловічі секрети. Андибер спілкувався з малим на рівних — без сюсюкання і роздратування, ніколи не відмахувався від нього, завжди радо йшов йому назустріч у його дитячих проблемах, чим дуже скоро завоював дитяче серце. Андрійко і в машині завжди сидів біля Андибера, і за обіднім столом. Андибер укладав щовечора малого спати, розповідаючи казочки. Малий намагався в усьому наслідувати його. Марго дивувалася Андиберові: маленька, по суті, чужа йому істота стала для нього чимось важливим і незамінним. Як йому не жаль витрачати стільки часу і любові не на свою дитину? «Я б так не змогла!» Марго ніколи не питала Андибера про його сім’ю. Чесно кажучи, їй було це просто нецікаво. Її цікавило лише те, що відбувалося між ними. Андибер теж ні разу не спитав про її сімейні справи. Лев і левиця.

Коли приєдналися до експедиції два старші сини Марго — Максим і Сергій, вони перший час були шоковані незвичними стосунками, що склалися між Андибером і малим Андрійком. Це викликало в них неабиякі ревнощі. Проте дуже скоро Андибер зумів здружитися і з ними на ґрунті справжніх чоловічих інтересів: рибалка, машина, футбол і навіть полювання. В душі вона була безмежно вдячна Андиберові за це. Що стосується них самих, то вони з ним не мали часу на любовні ігри: робота поглинала повністю. Їх цілком задовольняло партнерське взаєморозуміння.

Віка з важкого підлітка поступово перетворювалася на молодого дослідника. Разом із синами Марго Віка приносила шикарні матеріали із сільських дискотек.

У цьому регіоні впоратися за місяць, навіть за півтора було майже неможливо. Перейшли на автопілот. Щотижня передавали матеріали в Київ для комп’ютерної обробки. Паралельно вивчали інформацію з корпунктів інших регіонів. Ті американські гроші, які у Львові видавалися скарбом, зараз здавалися не вартими таких гігантських зусиль. Про розбіжність їхніх результатів з офіційними даними намагалися не говорити. Це вносило дестабілізуючий момент у робочий ритм.

Їхня група через деякий час стала подібна до зграї здичавілих собак. Коли вони виходили в районному містечку зі свого мікроавтобуса — неголені, розпатлані, в порваних джинсах, в пом’ятих лляних платтях — і завалювали в ресторан, провінційні офіціанти перебували деякий час у стані специфічного напруження аж до тої хвилини, поки дивні люди не розраховувалися по чеку.