— Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? — питав шеф, втягуючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогнищі м’яса, що готувалося до їхньої вечері.
Питання було риторичним. Усі мовчки наминали гуцульський бануш.
— Ну скажіть хоч що-небудь! — спонукав до одкровення шеф.
— А в чім проблема? — поцікавилася Віка. — Хіба це неправда, блін?
— Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.
«У цьому світі? — повторила Марго. — Гарна думка».
— Наша правда нікому не потрібна.
— Як не потрібна? — завелася юна поборниця прав людини. — Хай тим дебілам нагорі вона непотрібна, а нам? а народу?
— Люди й так її знають, без нас. Так хочеться «взути» владу цими матеріалами, а вийде, що влада «взує» нас!
— Нам капець, — спокійно мовила Леська. — Чи зібрали «на чорний день»?
— Знову каркаєте? — заверещала Свєтка. — Ви мене доконаєте!
— Ми тебе? — обурилася Леська. — Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зробили проти нечистої сили.
— Дайте мені влаштувати приватне життя!
— Світлячок, — лагідно сказав шеф, — пан Роман нас усіх «наколов». Він старий приколіст.
Усі зацікавлено поглянули на нього.
— А ви що думаєте: все, що він говорив, — правда? — здивувався шеф.
Судячи з мовчанки, друзі були в цьому переконані.
— А я… — пробував заперечити Васьок. — Я ж гроші загубив!
— Васьок, — розважливо сказав шеф. — Навчися розрізняти два слова «загубив» і «пропив». Це різні речі.
— А шо таке? — вставила свої «п’ять копійок» Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів її мами.
Дорослі мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малолітніми!
— Ну блін, подумаєш! — не на жарт розсердилася та. — Як опитування молоді, то «Вікторія — наша надія», а як секрети, то «Віко, марш у свій пісочник»!
Леська скривилася, і донька замовкла. Вони розуміли одна одну з півслова.
Очевидно, колись і Леська була «важким підлітком».
Марго встала з-за столу, щоб піти «до вітру». За нею підхопилася і Леська. Відійшли подалі від колиби і присіли за ялиночками.
— Щось ти, Лесько, часто пісяєш… — сказала Марго. — І на лиці змінилася… Ти стопроцентно вагітна. Це я тобі кажу.
— Ти, Марго, як завжди, здогадлива. Залетіла я з тріском. Що мені робити?
— Як що? Народжуй!
— Ні, я робитиму аборт!
— Лесько, благаю, не треба. Не бери гріха на душу.
— Куди мені до моєї компанії ще й дитину?
— Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?
— Що вдалося?
— Завагітніти?
— Ой і не питай: «стидно признаться»…
— «Стидно» — кому? Мені?
— Здається, це сталося у Кобилохвостівці…
— А-а-а! Знамениті походи по хмиз?
— Та нє. У хаті!
— Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!
— В тому-то й річ. Ви спали всі як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк… Знаєш, як ризик підстьобує?
— Підозрюю…
— Ну от. Ми захопилися… Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає… Уявляєш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й подумала: не до добра це!
— Як ти можеш таке казати? Народжуй!
— А Льоля?
— Що Льоля! Бездітні сім’ї — неповноцінні. Їх навіть Бог не визнає.
— Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з’явився цей Андибер. Ти з ним спиш?
— Нє-а. Вірніше, в цьому житті… Дівчата стали заправлятися.
— Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?
— Що саме?
— Наше паралельне життя?
— Думаю, що є.
— Краще б я завагітніла в тому житті, як ти.
— Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.
— Боже, я так скучила за місячними… — зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.
На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.
Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звернули на них уваги. Однак потім помітили, що чоловіки познімали шапки і топчуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.
Столичні пани перестали жувати.
— Вибачайте, що ми оце вас так зненацька… Їжте, їжте, не зважайте на нас… — непевно говорили гуцули.
— Ви до нас? — спитав шеф. — Сідайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!
— Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати…
— Просимо до столу! Сідайте і питайте!
— Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближчі до Києва, до влади…
Читать дальше