Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Я просто злякалася… — намагалася виправдатися та.

— Так, злякалася, що ми тебе розкусимо! Тобі все не подобалося в нашій експедиції. Все тобі не подобалося! Це ти, га? Признавайся!

— Не я, Лесько, не я… Я б не змогла!.. Я ж боягузка!…

— Ото ж бо й воно! Саме боягузи цим і займаються!

— Мамо, не треба, прошу тебе, — обняла її Віка. Проте та вже не могла спинитися.

— І ти, Васьок, такий солодкий, такий нещирий! Саме персональні водії завжди закладали своїх начальників!

Вася зблід і схопився за серце.

— Так-так, саме персональні водії! Це підколодні змії. Всі вони перебувають на службі, всі вони мають офіцерське звання, доплату за вислугу… Всі вони!…

Вася тремтячими руками витягнув з кишені валідол і поклав під язик.

— А ти, мабуть, за сто грам продався.

Так? Ану кажи! Марго намагалася спинити Леську.

— А ти, Марго, просто провокатор! Це ти спровокувала його! Взагалі ти завжди своїми психологічними штучками провокуєш його на крамолу! Така чесна, така справедлива! «Ніяких ретушувань результатів! Чистота експерименту!» — це ж твої слова? А на фіга мені твоя правда? На фіга? Я жити хочу! Просто жити! Я не хочу ні з ким боротися, нікому нічого доводити… Я хочу спокійно прожити своє життя і спокійно вмерти!…

— Лесько, заспокойся! Ми ж пропрацювали разом десять років! І ніколи не сварилися!

Леська вся тремтіла.

— Що таке десять років? Ну що таке десять років? Зненацька її осяйнуло:

— Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п’ять. І… тільки Андибер кілька місяців…

Усі, мов по команді, повернули голови до Андибера. Той, підперши рукою підборіддя, дивився відкрито прямо у вічі й мовчав.

— Це ти? — спитали в нього хором.

— Я таким не займаюся… — сказав він так, що всі одразу йому повірили. — Давайте краще пообідаємо… — мирно запропонував він.

Тут згадалося, що вони не снідали.

— А котра година? — схаменулися.

Поглянули на свої годинники і із здивуванням помітили, що в усіх вони зіпсувалися.

— Дивіться, дивіться! — закричав весело Спиридоненко. — У мене секундна стрілка пішла назад!

— Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, — сказала Віка. І молодь почала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.

— Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший вимір, — розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій — середній син Марго.

— Ану-ну! — заохочував його до розмови Андибер.

— Раніше вважалося, що ті дірки викликані об’єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або просто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб’єктивних чинників.

— Ну ти просто професор! — жартувала Марго. — То що ж таке суб’єктивний чинник?

— Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов’язане з суб’єктом, тобто з людиною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле…

Публіка перестала жувати і посилено заворушила мізками. Всі згадали не давні пригоди, однак ніхто не насмілився завести розмову при дітях.

Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:

— Варто затесатися в компанію нормальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.

— А як розпізнати таку людину? — обережно поцікавилася Марго.

— Ну, не знаю… Кажуть, що така людина часто й сама не здогадується про свої здібності.

Доросла частина компанії почала розмірковувати на тему: а чи не я є причиною дивних пригод? Водночас вони прискіпливо розглядали одне одного.

Завершивши трапезу, вийшли з машини: хлопчики наліво, дівчатка направо. Повільно поверталися до мікроавтобуса. Хто курив, хто сидів на траві. Та погода не давала засиджуватися. Хотілося сховатися в мікроавтобус, однак відтягували час, бо до Києва було далеко: ще насидяться.

— І справді: дорога якась дивна, стара і безлюдна. Васьок, ми не заблукали? — спитала Марго. Однак Васьок не відгукувався.

Зненацька почувся гуркіт автомашини. Всі подивилися на дорогу і із здивуванням провели поглядом старий-престарий ЗІЛ, щоправда в досить пристойній формі.

З лісу вийшов Вася, несучи в руках якусь металеву табличку:

— Дивіться, що я знайшов!

На табличці був намальований суворий чоловік у будьонівці, який попереджав: «Будь бдителен!»

Дорослі перезирнулися і шкірою відчули небезпеку.

— Вася, заганяй мікроавтобуса в ліс, — скомандувала Марго. — Діти, беріть малого і погуляйте за тими деревами. Але не далі. Нам треба порадитися. Так-так, ідіть. Панове, треба вирішити, що робити. Особисто мені зовсім не хочеться опинитися в 37-му. Тим більше, я з дітьми. Ясно, що шеф там. І його треба визволяти. Хтось повинен піти в розвідку. Хто йде?