Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відрядили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вогню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.

Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою панею. Вона вийшла в довгий темний коридор і пошепки покликала:

— Пані фон Цигельдорф!

У відповідь — мовчанка.

— Пані фон Цигельдорф! — іще разгукнула. Знову — ні звуку. З кімнати вийшов пан Роман:

— Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не розмовляє.

— Цить, Ромку! Завше ти стромляєш носа до чужого проса! — почувся грубий голос графині.

— Пардон, пардон, — позадкував той і зник у вітальні.

— Ходімо, дитино, нагору, в мансарду, — поманила за собою стара графиня.

Марго стало спокійно і безпечно від звертання «дитино». Сильним жінкам, до яких вона себе зараховувала, просто фізично необхідно час від часу чути це слово. Воно магічним чином знімало психологічну напругу, яка постійно кліщами стискає таку жінку, не даючи ні на мить розслаблятися. Марго відчула себе маленькою дівчинкою, слухняною, довірливою, яка вірила в існування добрих духів, чарівної палички і казкового принца. Вона піднімалася сходами вгору, а поручні були високо-високо. Вона справді стала маленькою дівчинкою! Як дивно!

На мансарді все видавалося таким великим, як у дитинстві. Картини були просто величезними. Маленька Марго ставала на невеличку табуреточку, точнісінько таку, як у дитинстві, і роздивлялася їх. Здавалося, що коли табуреточка хитнеться, то Марго впаде прямо в той світ, який зображений на картинах. Тому вона міцно трималася за шляфрок пані фон Цигельдорф. На картинах бачила дуже знайомих людей, але водночас дуже далеких. Вони були наче живі й наче неживі. Вони повільно, дуже повільно рухалися, час від часу підморгуючи малій Марго або всміхаючись кутиками вуст.

— Вони всі з твого життя, — на старому обличчі графині зарухалися зморшки, що мало б означати доброзичливу усмішку.

— А це ти, — додала вона. — А це твій «принц» і твоя дитина.

Марго роздивлялася, як на фоні заходу сонця темніли дві постаті — вершник і вершниця. Вершник тримав попереду сідла маленьку дівчинку…

Десь затишно цокав годинник. Теж як у дитинстві.

Графиня посадила маленьку Марго на коліна і, гладячи її по волоссю, сказала, трохи картавлячи:

— Ти мудра й акуратна дівчинка. Я тобою пишаюся. Ти завжди складаєш іграшки в кошик. Ти не боїшся старших дітей і не ображаєш молодших. Не можна тільки їсти солодкого. Солодке дуже шкодить жінкам. Запам’ятай, воно забиває в них жіночу гордість і перетворює на покірних рабинь чоловіків. Солодке вбиває в жінках бажання бути вільною. Запам’ятала?

— Так, — чемно сказала маленька Марго і хотіла було поколупати в носі, але згадала, що це роблять тільки невиховані дітки. — Бабусю! А що у вас болить?

— Ой, не питай. Все в мене болить. Це паскудне Ахметове плем’я мало мене не замордувало. Як були безбожними бусурманами, так ними й лишилися.

— А що вони вам зробили?

— Краще спитай: чого вони не зробили? Вони не захотіли мене провести до Гриця. Хоч Гриць і є їхнім нащадком, та я його люблю, паскудника, як рідного! А ті кривоногі кочівники затаїли на мене зло, за те, що я колись підбурила їхніх жінок проти них. Ха-ха-ха! — засміялася графиня. — Я дала їм зілля, від якого чоловіки стають безплідними. Ха-ха-ха! І щоб народити дитину, жінка йшла до сусіда — тільки не з Ахметового племені… Ха-ха-ха! А вони, ці бундючні безбожники, годували чужих дітей. Ха-ха-ха!

— Бабусю, а навіщо ви це зробили?

— Дівчинко моя, ти виростеш і збагнеш: все зло у світі — від чоловіків. Бог спершу створив землю, воду і небо. Після того — рослини, птахів і тварин.

Потім чоловіка. І — найостаннішою — жінку. Ти бачиш градацію: від найнижчого — до найвищого. Жінка є найдосконаліша з божих творінь. І це відразу ж і позначилося на існуванні Всесвіту. Чоловіка задовольняло життя в раю: повна бездіяльність, користування з плодів, до яких він особисто не мав стосунку, відсутність клопотів, бажань, дій і… свободи. Для чоловіка це був рай. Та й тепер чоловічі уявлення про рай є саме такі. А жінці цього було замало. Вона хотіла пізнати все: любов, біль, страждання, щастя. Адже не можна відчути щастя, не пізнавши нещастя. Уявлення про щастя в первісному раю — це фікція. Людина в божому раю може бути щаслива, лише пройшовши пекло життя на землі. Розумієш?