Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Маленька Марго кивнула, щоб зробити приємне графині, хоча насправді це було не так.

Пані фон Цигельдорф провадила далі:

— Саме жінка зробила виклик системі, в якій жила, виклик раю. І з гордо піднятою головою пішла з нього. Пішла на свободу. Запам’ятай, моя дівчинко, жінка — це першопричина знаходження свободи людством. Жінка — це першопричина знаходження землі людством. А чоловік за це її й ненавидить. Ненавидить за те, що вона позбавила його безтурботного існування. За те, що примушує його працювати, страждати, любити, відчувати біль і жагу. І чоловіки згуртувалися і витворили систему, подібну до втраченої. Саме так і було створено державу. Держава — це справа чоловічих рук. Ти мене слухаєш?

Марго кивнула голівкою, але очі її вже злипалися.

— Вони створили систему, за якої є все що завгодно, окрім свободи. Вони витворили громіздку бюрократичну машину, в тенетах якої гине дух свободи. А їхні закони, то ж сміхота! Хіба вони можуть зрівнятися із законами життя, із законами природи? Саме тому закони й порушуються, бо вони суперечать життю і виживанню в цьому світі. А чоловік цього не розуміє. Він будує, насаджує штучні конструкції, снує обмеження реальному життю, а життя не хоче розвиватися за його законами і ламає всі ці конструкції. А він обтирається і знову будує, будує, будує. Ти виростеш, моя дівчинко, і сама в цьому переконаєшся… На власні очі… Не спи, не спи! — лагідно штурхала маленьку Марго кістлявими пальцями графиня.

— Я не сплю… — із заплющеними очима казала Марго.

А стара пані натхненно продовжувала:

— Чоловіки — це слабкодухі істоти, які на волі почуваються беззахисними. Саме тому творять не-волю — державу, щоб почуватися там, як у первісному раю. А що вони зробили з Богом? Вони зробили з нього монстра — жорстокого, нещадного, караючого. Цей Бог не допускає жінку до свого статусу — божого статусу. Але людство саме визнало божий статус Богоматері. Чоловіки спотворили Божу історію і не дали жінці панувати в раю, хай навіть нарівні з чоловіком. Саме тому Божа Матір стала панувати на землі — душею і розумом людей. Насправді ж — жінка, що народила Бога, має божественну суть не меншу, аніж Богочоловік.

Маленька Марго вже крізь сон чула останні слова.

Божевільня була в далекому селі Обертениці і розташувалася навколо високого пагорба, а може, навіть і гори, на вершині якої височів напівзруйнований монастир. Саме його й було прилаштовано під лікарню. Гора була скеляста й обкидана колючими висохлими кущами. Дорога до колишнього монастиря була викладена, очевидно, тоді, коли будувався він сам. І мур навколо монастиря, і всі будови за муром були покриті рудою черепицею. Монастир колись слугував водночас фортецею, а тепер нагадував лише зламаний зуб у беззубому роті. Споглядаючи його, ставало трохи моторошно.

В усякому разі оптимізм, з яким їхали виручати шефа, дещо пригас.

— Щось воно мені нагадує… — замислено сказала Марго. — Щось дуже знайоме і близьке. Ба, навіть рідне…

Вона перевела погляд на колег, і її осяйнула думка:

— Так це ж…

— Наша фортеця, замок і монастир… — голосом ігумені Ісидори сказав Спиридоненко і перелякано затулив собі рота.

— Цигельдорф, — сказав Андибер.

На нього всі звернули здивовані погляди.

— Цигельдорф — у перекладі з німецької: поселення під черепицею.

Свєтці стало зле. Вона закотила очі під лоба і заголосила: «Блаженна ти єси, королево… Ноги тобі омиватимуть і воду питимуть, спасителько…».

«Це мене стосується?» — спитала себе подумки Марго і додала: «Щось зі мною теж діється не те… Мене магнітом тягне нагору».

Здається, те саме відбувалося з Андибером. Він гарцював на місці як породистий кінь, якого стримує вершник. Леська також зигзицею рвалася до монастиря.

Найрозумніше в цій ситуації вчинив Вася. Він силою запхав усіх в мікроавтобус і помчав геть від злощасного місця.

За селом усі зітхнули з полегшенням. Їм немов полуда спала з очей.

— Що це було? — тримаючись за скроні спитала Леська.

— Ми були біля самого отвору в інший вимір, — сказав Вася. — Зверніть увагу: це я вас усіх звідтіля витяг!

— Що ж робити далі? Може, плюнути на все і махнути додому? Бог дасть, шеф і без нас звідти вибереться, — сказала Марго. — Не будемо туди пхатися!

— Будемо! — похмуро сказала Свєтка. Побачивши на собі здивовані погляди, вона почала виправдовуватися: — Це не я кажу, це в мені юродива промовляє. — І почервоніла.