Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Згадай: Австрія… маленький затишний готель у горах… п’ять років тому… Невже ти так і не пригадала?

Марго мовчала.

— Пам’ятаєш, як учасникам конференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. І весь час ходила з рудою британкою… Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різними дорогоцінними каменями, ти пожартувала: а чи можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: «Моя королево…». Сказав і злякався власних слів.

Марго вперто мовчала. Їй як заціпило.

— Я приїхав на конференцію з дружиною і своїм хлопчиком. Він був величенький, але не міг ходити. Дружина соромилася його і здебільше я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. В них проглядало в кращому випадку співчуття, а в основному це були страх і огида… А він же все розумів… Одна ти щоранку віталася з ним як з рівнею, брала його за маленьку ручку і погладжуючи її, казала: «Пливіт! Як сплави?» А потім весело щебетала: «Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже…». Мій хлопчик страшенно радів. Ну що, згадала?

— Ти був тоді в окулярах… — захриплим голосом проказала Марго.

— А одного разу йому стало зле… Він кричав, плакав, махав руками і не міг заспокоїтися… Дружина втекла… Вона не любила ці сцени… Я лишився з малим і не знав, що робити. А ти підійшла, взяла його за ручку і стала перебирати його зціплені пальчики, гладити їх, гладити ручки, ніжки і говорити: «Сорокаворона діткам кашку варила…». Він заспокоївся і засміявся…

Марго важко зітхнула.

— А наступного ранку в басейні я побачив, що ти вагітна… І не міг відвести від тебе очей… Ти була просто прекрасна… Я навіть не знав твого імені…

Вони якийсь час помовчали.

— Моє життя змінилося. Через рік я приїхав в Україну… Мені мама казала: там усі красуні. Поїдь — заспокоїшся. Поїхав просто подивитися на батьківщину… Не заспокоївся… Почав тебе шукати. Було обмаль часу — не знайшов. Повернувся до Відня. Справи просувалися успішно. Та вони мене не тішили. Ми з дружиною стали чужими… Ми й завжди були чужими, тільки я цього не розумів. Я намагався проводити весь вільний час із малим. Навчився від мами дитячих забавлянок… І мавпував тебе… Ще через рік я знову приїхав в Україну. І знайшов тебе. В один і той самий час ти виходила на вулицю з візочком і гнала по магазинах… Я — за тобою. Я вже знав, що ти маєш трьох дітей, що ти любиш оливки, що ти завжди зупиняєшся біля красивих троянд, що ти мало спиш, багато переш, любиш чистоту, любиш зайти в ювелірний магазин і уважно роздивлятися прилавки, що ти дуже втомлюєшся і любиш помріяти…

— Господи… — зітхнула Марго.

— Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною… А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди… Знайшов Гриця і влаштувався на роботу…

— Отже, шеф був у курсі?

— Так. До речі, завдяки йому я й знайшов тебе!

— Ну й жуки! — сердито і водночав жартома сказала Марго.

— От і все.

Надворі сюрчали коники. Панувала глупа ніч. Марго довго не могла заснути. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.

Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на ліжку і роздивлялася Андибера. Він спав на животі, обхопивши подушку руками. Крізь простирадло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Була не готова перевернути життя і водночас розуміла, що вже не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.

Пішла скупатися в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком заспокоєною. Вирішила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий монастир в Обертениці.

Колеги зустрілися за сніданком. Настрій був у всіх приблизно однаковий: спокійні, врівноважені і налаштовані їхати в Обертеницю.

Наближаючись до Обертениці, вони відчули внутрішні зміни, подібні до вчорашніх. Але вже не опиралися їм.

Об’їхавши навколо гори, віднайшли дорогу до монастиря. Колючі чагарники агресивно хапали машину, і вони їхали неначе у вузькому тунелі. Дорога то підіймалася вгору, то опускалася донизу, то пролягала рівно, то звивалася вужем. Нарешті дісталися до якогось роздоріжжя і вирішили зупинитися. Вийшли з машини і, прорубавши в чагарях віконце, поглянули на Обертеницю. Затрачений час і витрачений бензин не відповідали висоті, на якій вони перебували. Тобто було зрозуміло, що вони подолали дуже малий шлях. Село мало цікаву форму: воно немовби обвивало гору геометрично рівними колами, прорізаними на бездоганно рівні сектори. Ліворуч виднілася церква дивної архітектури: неначе перероблена з мечеті. Праворуч височіла башта з великим годинником.