Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Котра година? — майже одночасно вигукнули мандрівники.

— Тут часу немає, — мовила Свєтка, і ніхто їй не заперечив.

Їсти не хотілося. Сіли в машину і попрямували дорогою, що підіймалася вгору.

Знову безкінечний тунель у колючому чагарнику. Трясло страшенно. Розмова не клеїлася. Кожен був серйозний і занурений у себе.

Їхали довго. Дуже довго. Нарешті побачили вдалині ще одне роздоріжжя. Зупинилися і по вирубаному чагарнику зрозуміли, що повернулися на попереднє місце.

Проте, це нікого не приголомшило. Вийшли з машини. Хто — «в кущики», хто закурив. Марго поглянула у вирубане в чагарнику «віконище»:

— Церква була ліворуч?

— Ага!

— А тепер праворуч. А ліворуч з’явилася пожежна вежа.

— Може, це інше роздоріжжя?

— Я думаю, це село обертається, — спокійно сказала Марго. — Того й Обертеницею називається.

Знову ж таки ніхто не здивувався.

Ясно було, що зараз поїдуть тією дорогою, що веде вниз. Однак, здається, вже ніхто не сумнівався, що вона теж нікуди не веде.

Покружлявши машиною ще кілька годин, опинилися біля підніжжя гори.

Звечоріло. Втомлені і мовчазні мандрівники рушили в сусіднє село в той самий мотель.

На вечері, так само пишній, як учора, до них підійшов кривоногий Ахмет і спитав:

— Провідник треба?

— Треба, — поспішив відповісти Андибер.

— Зустрічаємося завтра о п’ятій, — сказав Ахмет, випив кухоль пива і зник.

Настало завтра. Гостро-прохолодний ранок. Ахмет уже стояв у бурках, шапці з вовчого хутра і вивернутому назовні кожусі.

До Обертениці їхали машиною. Перед селом спинилися. Загнали машину в лісок і попрямували далі пішки.

Ахмет вивів їх на вулицю, що, очевидно, становила зовнішнє коло у плані Обертениці, і повів їх вулицею у напрямку проти годинникової стрілки. Охопило дивне відчуття наче вони тупцюють на місці, а назустріч їм напливають будинки. Вірніше, рухалися лише огорожі, великі кам’яні огорожі, за якими не було видно будинків. Але Марго собі добре уявляла, що було за огорожами: дворик з вимурованим долом, з водограєм і гарним квітничком, кам’яниці з балкончиками, також обсадженими квітками, і тихі акуратні господині в довгих «рябих» ситцевих спідницях, білосніжних сорочках і фартушках з нагрудниками. Фартушки були різні і видавали характер господині: картаті «шотландки», з яскравими рожами, в дрібний чи великий горошок, у маленькі квіточки, однотонні…

Попереду вималювалася висока будова. Вони все наближалися і наближалася до неї, і нарешті Марго роздивилася, що то годинникова башта, викладена з грубого неотесаного каменю. Марго добре знала, що там усередині. Вона колись зробила щось на кшталт сучасного етнографічного музею: у численних залах зберігаються всі ті заморські подарунки, що їх отримувала від іноземних послів, а також її власні здобутки, придбані під час світових подорожей.

Біля башти мандрівники звернули у вуличку, яка, природно, мала б виводити з села. Але насправді вони опинилися на іншій вуличці, внутрішній. Обертениця мала свою логіку. І за цією логікою, ця, друга, вуличка була меншим колом у плані цього села.

І знову вони тупцювали на місці, а назустріч пливли муровані паркани… Ось господині прокинулися і розчинили свої віконниці. Солодко позіхнули і випурхнули на подвір’я. Випустили чорних курочок з високими лапами — породу, яку розвела в себе Марго, привізши з далеких індіянських берегів. На ранковому сонечку вилежувалися безшерсті коти, по подвір’ю бродили химерні собаки. Господині йшли до своїх корівників доглядати своїх корів. Ті терлися теплими мордами об господинь. Господині сідали на маленький стільчик і починали доїти… З хати виходив заспаний господар у червоних штанях, позіхав, потягувався і біг підтюпцем на город, а прибігав з пучечком кропу, петрушки і свіжими огірками з пухирчиками.

Будинки в Обертениці були майже однаковими: муровані стовпи, на них перший поверх і мансарди під дахом. Між стовпами розміщувалася літня кухня: кам’яна піч, стіл і обов’язково ящички з квітами. Чоловіки в червоних штанях поралися біля печі, поки господиня доїла корову.

Поступово з дворів виганяли корів. І тоді біля кожної хвіртки стояла карликова корівка, схожа на поні, проте з вим’ям, як у звичайної корови. Це також була гордість Марго, привезена з диких африканських саван.

Почулося гейкання пастуха, і вулицею поволі побрела череда, за нею їхав верхи у вовчій шапці і вивернутому кожусі пастух. Господині біля хвірток низько вклонялися групі подорожніх, що прямували до монастиря. Пастух на коні привітав їх радісними ґелґотливими вигуками. Він був один з Ахметового племені.