Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Вона розправила плечі, ніби крила, й абсолютно несподівано для столичної Марго заґелґотала:

— О-ґо-ло-ґу-ґу!

— О-ґо-ло-ґу-ґу! — тисячами голосів відгукнулося їй.

Марго здригнулася і побачила величезний натовп людей. Вона уважно оглянула свою паству і задоволено відзначила: всі! Вони скупчилися навколо акуратно доглянутого англійського газона завширшки з футбольне поле, в центрі якого стояла вона.

— Пугу-пугу! — крикнула вона.

— Козак з лугу! — хором відгукнувся натовп.

«Боже, що я зморозила! — подумала Марго. — Може, крикнути «Слава Україні!»? А чи знають вони це слово? Краще не буду ризикувати.

Чого вони мовчать? Вони чогось чекають?» Марго відкашлялася і почала:

— Я, повелителька землі Обретеної (он як вона називається!) своїм іменем (щось не те, але хай буде) знімаю закляття з блудного Ахмета!

— Слава! Слава! — вибухнув натовп.

«Усе чи не все? — розмірковувала Марго. Якщо все, то чому вони всі не розходяться? Мабуть, таки не все».

Марго продовжила:

— За великі заслуги перед нашою землею і нашими людьми дарувати Ахметові звання Першого і надати у повне володіння йому, його жонам, його дітям, внукам і правнукам, усім його нащадкам внутрішнє коло Обертениці! Надаю також йому, а також усій його фамілії привілей (який же привілей йому дати?) виключного довічного права розводити коней і працювати провідниками!

— Слава! Слава! — скандував натовп.

«Слава Богу, хоч у тему ляпнула, — подумала Марго. — Ну й популярна ж тут особа — наш шеф. Цікаво, а що він таке геройське вчинив? І чи не посмертно я йому вручила привілеї? Треба проконсультуватися». І вона пошукала очима матінку Ісидору.

Та зрозуміла натяк і підійшла до неї.

— Як Ахмет? — почала здалеку Марго.

— Ой і звірячими були тортури.

— До нього застосовували якісь дивні тортури?

— Так, у нього стріляли якимись дивними пістолями, з яких вискакувало багато куль.

— Автоматами чи що?

— Прошу? — не зрозуміла матінка.

Марго про всяк випадок не повторила свого запитання.

— Він оклигує?

— Та ж на ньому, як на собаці…

«Слава Богу! Живий! То за який подвиг я йому надала привілеї?»

Марго обвела поглядом свій народ. Люди дивно метушилися. Чоловіки тягли величезну балію з водою в напрямі до Марго.

«Що це означає? Що вони збираються робити? А мені що робити?»

Принесли трон. Марго сіла.

Прискакав Андибер на коні. Граційно зліз, підійшов до Марго, нахилився і почав її роззувати. Марго окинула оком натовп і побачила, що кожен тримає чашечку.

«Тільки не це!» — запанікувала вона, згадавши Свєтчині слова: «Будуть ноги мити і воду пити!»

Шнурівка сандалій Марго сягала аж до колін, і поки Андибер театрально розшнуровував їх, вона гарячково думала: що робити? як це спинити?

— Андибере, — крізь зуби процідила Марго. — Припини.

— Не можна, моя королево! Такий закон!

— Це що, я цей ідіотський закон прийняла?

— Ні, це звичай такий, народний. Якщо ти відмовишся, вони образяться.

Ось уже перша нога роззута. Андибер починає роззувати другу ногу. Що робити? Що робити? Ось уже й друга роззута. Він опускає її ноги в воду і миє… Що робити? Що робити? Він витирає полотняним рушником її ноги. Що робити?

Вона підняла правицю. Всі завмерли.

— Після великого походу, що звільнив мене з турецької неволі, багато відважних воїнів скалічилися, — сказала вона якомога переконливіше. — Ця вода… (ну що сказати?) призначається їм для зцілення.

Натовп дещо розгубився. Люди, очевидно, планували напитися досхочу. Вийшли каліки і почали плескатися в балії.

Тут Марго заніміла: а що як вони так і лишаться каліками? Як же тоді мій авторитет? Хоч би один зцілився!

До балії підійшов, накульгуючи, Васьок. «А, знайшовся! Ну, Васьок, виручай!» Він заліз ногами в балію, виліз, відкинув милиці і побіг зайчиком. Натовп заревів. «Дякую, Васьок! Вік не забуду! А може, я його й справді сцілила?»

Васьок стрибав по полю і верещав:

— Ібрагім був каліка, Ібрагім став здоровий!

«Треба перевести увагу народу на щось інше. Якось негарно виходить. Якось недемократично. Що б його зробити такого демократичного? Може, референдум провести? Скажімо, на тему: як реформувати раду старійшин? Наприклад, ускладнити процес проходження відбору до ради старійшин? А може, й узагалі скоротити їхню кількість? Навіщо стільки дармоїдів? Все одно все вирішую я сама. Від мене самої залежить «бути чи не бути»? Ой, що це я мелю? Це ж недемократично! Ні, я зроблю хитріше: кількість старійшин лишу такою, як вона є, тільки частина з них буде не обиратися народом, а призначатися мною, за особливі заслуги. Переді мною. Народ проголосує як миленький. Що йому до того, скільки чоловік у раді старійшин і яким чином вони туди потрапили: для них особисто це не має жодного значення. Влада хоче так, хай воно так і буде. Так, зараз зробимо референдумчик! Такий собі кишеньковий театральний реферемдумчик! Боже, я, здається, перетворююся на мужчину. На типового представника цієї статі, закомплексованих і відірваних від реального життя. Треба мислити інакше: що є головне для цих людей? Жити так, як вони вважають за правильне, а не так, як мені хочеться, щоб вони жили. Практично, вони самі собі облаштовують життя. Головне, не заважати їм. А законодавчо закріпляти те, що вони самі собі встановили. Оце демократизм. То що ж ми винесемо на референдум?…»