Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Марго посилено думала, однак щось їй заважало. Ось згрупувалася купка людей. Вони щось гарячково обговорюють. «Здається, вони щось хочуть від мене, але не наважуються підійти. Вони бояться мого гніву. Бояться зіпсувати мені настрій. Бояться… Чого ж вони бояться? Невже не розуміють, що людина при владі набагато більше боїться народу, аніж він свого володаря? Так, вони цього не розуміють. Вони навіть не уявляють, як почуває себе людина у шкурі володаря. Володар знає, що вище йому вже не зіп’ястися. І боїться впасти. А впасти доведеться. А він не хоче гонорово злізти. Він хоче бути там завжди. Але такого не буває. Він усіляко намагається віддалити час падіння… Але цей час таки настає… І хто не злазить гонорово, той падає… Прямісінько в багнюку… Під сміх і зневагу власного народу…»

Нарешті група посланців наважилася і підійшла до Марго. Автоматично ходоки хотіли було впасти навколішки, однак Марго порухом руки їх перепинила. Вона давно вже відмінила цей звичай. По закону, який сама і прийняла, вона вислуховувала посланців від народу стоячи. Свій народ треба поважати!

Марго підійнялася. Натовп навколо майдану занімів.

— Вельмишановна пані! Увесь світ схиляє голову перед твоєю мудрістю! Розсуди нас, тільки не гнівися. Ми обіцяємо слідувати будь-якому твоєму рішенню, бо вважаємо, що воно завжди є мудрим… Ми боїмося тобі сказати те, що скажемо. Однак ти сама заборонила анонімні і конфіденційні повідомлення… Тож ми тобі говоримо привселюдно: доки твої люди будуть над нами знущатися?

Марго зблідла. Десь вона це вже чула.

— Матінка Ісидора, хай Бог нам простить, — твоя довірена особа. Ми це знаємо. Однак вона за твоєю спиною творить казна-що. Ми не можемо спокійно жити. Ці податки нас перетворюють на злидарів. Вони нас принижують. Вони роблять з нас рабів. А ти завжди вчила нас: найвища цінність у житті — свобода. Адже ти закликала: хто проти свободи особистості, той проти нас. Де ж вона, наша свобода? Покажіть нам її! Дайте помацати! Свобода землі Обретенної — це фікція, якщо люди в ній не мають особистої свободи! Влада, яка ображає найслабших, є аморальною. Адже це ти нас так учила…

— Я зрозуміла, — сказала Марго. — Тепер кажіть, що ви хочете!

Посланці полегшено зітхнули. Розправи не буде. Королева може бути жорсткою, але вона любить свій народ: цього в неї не відбереш!

— Хочемо вигнання Ісидори і скасування всіх її привілеїв!

«Так. Дуже лаконічно і точно. У яке становище вони мене поставили? Господи! Порадь мені, що діяти? Адже всі податки — це справа моїх рук. Як сказати про це людям? Чесно і відкрито? Як це зробити? Вигнати Ісидору і лишитися самій «чистенькою» і справедливою? Але це нечесно. Нечесно це. Винна я. Ісидора — лише виконавець, вірний виконавець».

— Я повинна подумати, — сказала Марго. — Дайте мені десять хвилин. Посланці вклонилися і відійшли. Марго присіла на трон і замислилася.

Народ чекав. Народ чекав на справедливість. «Треба любити свій народ», — повторювала вона собі. «Треба любити свій народ і робити, що хоче він, а не планувати в своєму кабінеті йому життя». Марго зрозуміла: єдиний вихід — відмовитися від влади. Однак треба зробити це красиво. Красиво піти. З високо здійнятою головою. «Поки кількість моїх добрих справ перевищує кількість моїх дурниць. Поки добра слава переважає над дурною. Поки я ще не скурвилася, розбещена владою».

Марго встала і, зітхнувши, повільно почала:

— Народе мій!

Марго зробила паузу.

— Ми з вами разом уже довго. На нашому карбі чимало добрих справ. Були в нас і прикрі невдачі. Але чи було таке, щоб я чимось вас образила?

— Ні, не було! — заревів дисципліновано натовп.

— Чи було, щоб я вас чимось прогнівила?

— Не було!

— Чи, може, когось принизила?

— Не було такого!

— Прийшов час прощатися мені з вами. Я йду, і за мною йдуть ті, хто добре чи погано служили мені. Із завтрашнього дня можете обирати собі нового повелителя чи повелительку. Хай вам Бог помагає!

Народ заридав. Це колективне оплакування дуже зворушило Марго. «Не даремно я спеціаліст із іміджмейкерства». Вона навіть засумнівалася, а чи не взяти їй знову участь у виборах?

Тьфу на мене! Знову перетворююся на слабкодухого чоловіка, подібного до маленького хлопчика, якому кажуть: «Погрався машинкою й досить. Дай іншим погратися», а він судомно з усіх сил хапається пальчиками за чужу іграшку.

Коли народ пролив усі свої сльози, Марго урочисто оголосила:

— Оргія!