Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Десерт аля Марго!

На величезній кришталевій таці, наповненій жовтогарячою рідиною, очевидно соком, плавали запалені свічки, королівські креветки, маслини і шматочки льоду.

Леська зригнула:

— Ну й смак у тебе, Марго!

— Фірма! — з гордістю промовила та.

А директор далі урочисто оголошував:

— Свіжо вичавлений з апельсина, ананаса і манго сік з найчистішою горілкою!

— А свічки їстівні? — поцікавилася Марго.

— На жаль, ні, вельмишановна пані, — знітився кухар. — Пані має рацію, колись у цій страві і свічки були їстівні. Однак із часом секрет приготування свічок утратився.

— І слава Богу! — кинула Леська.

— А як його їсти? — непевно спитав Спиридоненко.

Гостям передбачливо принесли піали і десертні ложечки.

Марго була достатньо п’яна, щоб почати свої чорні жарти:

— Пане… як вас там?

— Василь.

— Пане Василю! А креветочки повинні бути живенькі! Повинні ворушитися! Той зблід.

— Я не знав, чесне слово, не знав! У старовинному рецепті було вказано, що тільки устриці повинні бути живі! І повинні пищати від лимонного соку, яким скроплюють їх перед тим, як кинути до готової страви. Прислухайтесь, вони й досі пищать!

Спиридоненко, затуливши рота долонею, побіг до туалету.

Гості розгублено дивилися на недоїдений десерт і вагалися: чи ризикнути доїсти, чи ні. Вирішивши, що не варто ображати гостинність господаря ресторану й особисто Марго, доїли все. Тим більше, що це було не так уже й погано. Ба навіть досить пікантно.

У ту мить, коли вони вже вирішили розпрощатися з гостинним господарем, до них підійшов маленький чоловічок дивної зовнішності:

— Вам потрібен провідник в Обертеницю? — не ворушачи губами, наче самим животом спитав він.

Соціологи дивилися на маленького кривоногого чоловічка невизначеного віку яскраво вираженого монголоїдного антропологічного типу і не могли втямити: що він від них хоче.

— Я — провідник, прошпана.

— А без провідника ми не пройдемо?

— Не пройдете.

— Дурниці! Краще сідайте до пива!

Чоловічок сів.

Андибер замовив йому кухля пива і спитав:

— Як тебе звати?

— Ахмет, — не моргнувши оком сказав він.

— Як Ахмет?

— Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.

— Ти з Обертениці?

— Так.

— І все життя там?

— Усе життя.

— А що, у вас там усі такі?

— Які?

— Вузькоокі?

— Всі пастухи.

— Відколи?

— Одвіку.

Більше Ахмет не хотів нічого розповідати. Він випив кухля пива і пішов геть.

— Чи не нащадок це Ахмета ібн Гриця ібн шефа ібн Камікадзе? — пожартувала Марго і розсміялася. Їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швидко сп’яніла. — Може, й твій, Лесько, нащадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дрібний. Виродження.

Леська спершу скривилася, але потім і сама розсміялася. Дурносміх охопив усіх.

Коли розійшлися спати, Марго опинилася з Андибером у номері. Все логічно: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Спиридоненком. Марго з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і почала вмощуватися в ліжко.

— Слухай, Андибере, — спитала вона. — Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?

— Ув’язався.

— А скажи мені, навіщо тобі це?

Андибер мовчав. Він повільно роздягався.

— Кажи, — наполягала Марго.

— Тобі це може не сподобатися.

— Я все одно маю знати.

Андибер сів на своє ліжко в розстебнутій сорочці і, трохи повагавшись, сказав:

— Моя мама — українка — вийшла заміж за австрійця, коли мені було десять років. Мій вітчим — батька свого я не знав — був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову освіту. У свої двадцять вісім я зробив блискучу кар’єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в моєму житті було всього: і хорошого, і поганого. Не було тільки тебе.

— Господи, — сказала Марго. — Я не хочу цього чути. Терпіти не можу сльозливих історій. Не треба продовжувати…

Насправді вона любила мелодраматичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті — вона вважала — вони приносять лише зло. Будь-які стосунки, які починалися в житті Марго надзвичайно романтично, закінчувалися гірким розчаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.

— Ти не пам’ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.

— Ти не пригадуєш нашу першу зустріч? Марго нічого не пам’ятала.